Міст охороняли Колдстрімські гвардійці. Два кулеметні пости, дбайливо обкладені мішками з піском, прикривали підходи. Чисто виголені мовчазні бійці з кам’яними обличчями презирливо дивилися на брудний дезорганізований набрід, що котився мимо. По той бік каналу рівненька стежка, обкладена по боках пофарбованими білою фарбою камінцями, вела до хатини, де розташувалася військова канцелярія. Гвардійці на протилежному березі солідно окопалися на своїх позиціях уздовж каналу. Війська зайняли найближчі до каналу будинки, черепиця була знята, а вікна, де були влаштовані кулеметні гнізда, закладені мішками з піском. За порядком на мості наглядав суворий сержант. Він завернув назад лейтенанта на мотоциклі. Не пропускали ніякого майна, ніякої техніки. Людину з папугою в клітці не пропустили. Сержант витягав також з колони солдатів для організації кругової оборони й робив це значно рішучіше, ніж бідолашний майор. Бійці весь час поповнюваного загону сумно переминалися з ноги на ногу біля канцелярії. Тернер побачив, що відбувається, одночасно з капралами, коли до мосту ще було далеко.
— Вони тебе загребуть на фіг, друже, — сказав Тернеру Мейс. — Якщо хочеш потрапити додому до своєї дівки, ставай між нами й кульгай.
Почуваючись зневаженим, але рішуче налаштований врятуватися, Тернер обхопив капралів за плечі, й усі троє поплелися вперед.
— Не забувай, начальник, це твоя ліва, — сказав Нетл. — Хочеш, я ще проштрикну її багнетом?
— Красно дякую. Гадаю, я дам собі раду.
Коли вони переходили міст, Тернер звісив голову на груди, тому не бачив розлюченого погляду чергового сержанта, хоча й відчував, як той пече його. Він почув, як сержант гаркнув: «Гей, ти!» Якогось нещасного, що йшов одразу за ним, витягли з колони й приєднали до тих, хто стримуватиме наступ, який, безумовно, розпочнеться через два-три дні, коли залишки Британського експедиційного корпусу вантажитимуться на кораблі. Єдине, що він бачив, опустивши голову, це велику чорну баржу, що пропливала під мостом у напрямку бельгійського Фюрна. Шкіпер сидів на румпелі, курив люльку й флегматично дивився вперед. Спереду, на носі, двоє хлопців нахилилися над перевернутим велосипедом, мабуть, латаючи діру. На мотузці сохла випрана білизна, в тому числі й жіноча. Від баржі піднімався запах кухні, цибулі й часнику. Тернер і капрали перейшли міст, пройшли повз побілені камені, які нагадували про навчальний табір з усією його муштрою. В канцелярії дзвонив телефон.
— Кульгай як слід, поки нас ще видно, — пробурмотів Мейс.
Проте земля була пласкою на багато миль уперед, і неможливо було вгадати, куди дивитиметься сержант, а вони не наважувались озирнутися й перевірити. Ще через півгодини вони присіли на іржаву сіялку й дивилися, як проходить розбите військо. Ідея полягала в тому, аби приєднатися до зовсім інших людей, щоб раптове зцілення Тернера не привернуло уваги якогось офіцера. Багато з тих, що проходили мимо, були розлючені, не виявивши одразу за каналом берега моря. Вони, схоже, думали, що це наслідок бездарного планування. Тернер знав з карти, що попереду ще сім миль, і коли вони рушили далі, ці милі виявилися найважчими, найпонурішими з усіх, які вони пройшли того дня. Неозора, абсолютно рівна земля витворювала враження, що вони взагалі не рухаються. І хоча надвечірнє сонце ледь-що проглядало з-за рухомих країв величезної хмари диму, було тепліше, ніж зазвичай. Вони бачили, як високо над портом кружляють літаки, скидаючи бомби. Що гірше, «юнкерси» раз по раз атакували берег, до якого вони прямували. Вони проходили повз піших поранених, які вже не могли йти далі. Сиділи, наче жебраки, край дороги, випрошуючи допомогу або ковток води. Інші просто лежали біля кювету, непритомні або охоплені безнадією. Безперечно, між лінією оборони й берегом регулярно курсуватимуть санітарні машини. Якщо знайшовся час побілити камені, то, мабуть же ж, був і час організувати все інше. Води не було. Вони допили вино, і тепер спрага була ще більшою. Ліків теж не було ніяких. Що вони могли зробити? Перетягти десяток людей на своїх плечах, якщо й самі ледь трималися на ногах?