− Але вам, припустімо, − швидко перервала його міс Чесней, − вам пощастило бути не лише обраним дворянином, але до того ж і наділеним багатством. Без сумніву, ви визнаєте, що це добре, − хіба ні?
Лючіо стиха розсміявся.
− Я відповім вам вашими словами: я вгадую комплімент. Утім, гадаю, що навіть коли багатство випадає на долю одного з тих дворян, то не завдяки вродженій шляхетності він здобуває суспіль ну шану, а просто завдяки тому, що він багатій. Ось що обурює мене. Я, наприклад, маю безліч друзів, які є не стільки моїми друзями, скільки друзями моїх прибутків. Вони не завдають собі труду розпитати про моє дотеперішнє життя, для них не має ваги, хто я і звідки. їх не цікавить, як я живу, що роблю. Хворий я чи здоровий, щасливий чи нещасний − їм цілком байдуже. Якби вони знали про мене більше, можливо, це було б краще для них; але вони не хочуть нічого знати, їхні цілі прості і ясні: вони хочуть мати якомога більший зиск зі знайомства зі мною. І я щедро обдаровую їх; вони отримують те, чого хотіли, навіть більше!
Його мелодійний голос урвався на меланхолійній ноті. Цієї миті не тільки міс Чесней, але й усі ми дивились на нього, неначе ваблені магнетичними чарами. Якусь секунду панувало мовчання.
− Мало хто має справжніх друзів, − сказав нарешті лорд Ель тон. − Щодо цього, гадаю, жоден із нас не є щасливішим за Сократа, який мав в оселі лише два стільці: один для себе, інший − для друга, якщо такий знайдеться. Але ви загальний улюбленець, Лючіо, найпопулярніша особа.
У цю хвилину почулися кроки, що наближались до відчинених дверей вітальні, і тонкий слух міс Чесней вловив звук; вона миттєво змінила вільну позу на більш штивну і випросталась.
− Це Сибілла! − сказала вона; її карі іскристі очі водночас і сміялися, і ніби прохали вибачення. − Коли вона присутня, я не можу так розсідатися!
Моє серце швидко калатало, коли ввійшла жінка, яку поети могли б назвати богинею своїх мрій, але на яку я тепер дивився як на вишуканий предмет, призначений до продажу на законних підставах. Вона була вбрана в просту білу сукню без жодних оздоб, за винятком золотого паска, виконаного в античному стилі; букет фіалок ховався в мереживі на її грудях. Вона здавалася ще гарнішою, ніж тоді, в театрі, коли я побачив її вперше. її очі сяяли глибше, рум'янці на обличчі спалахували яскравіше, а усмішка, яку вона подарувала нам, коли віталася, була просто незрівнянною. її рухи, її манери збуджували в мені таку пристрасть, що в голові паморочилось, а думки плутались. Незважаючи на холодний розрахунок, який давав мені певність, що вона неодмінно буде моєю дружиною, у її бездоганній гідності було стільки чарівливості, що я раптом відчув сором і ладен був навіть засумніватися в тому, чи справді може сила багатства порушити спокій цієї прекрасної незайманої лілеї. Ет, які ж ми, чоловіки, безумці! Як мало ми думаємо про отруту в серцях цих жінок-лілей, які здаються сповненими такої чистоти, такої грації!
− Ти спізнилася, Сибілло, − суворо зауважила їй тітка.
− Спізнилася? − байдужно промовила вона. − Мені дуже шкода!.. Тату, хіба ви імпровізований екран?
Лорд Ельтон поспішно відійшов убік, усвідомивши раптом свою егоїстичну монополію на вогонь.
− Чи вам не холодно, міс Чесней? − вела далі леді Сибілла тоном завченої люб'язності. − Чи не хочете ближче присунутись до вогню?
Даяна Чесней здавалась пригніченою та несміливою.
− Дякую! − пробурмотіла вона, скромно спускаючи очі.
− Сьогодні вранці ми почули жахливу новину, містере Темпест, − сказала леді Сибілла, дивлячись скоріш на Лючіо, ніж на мене, − без сумніву, ви читали про це в газетах: один із наших знайомих, віконт Лінтон, застрелився минулої ночі.
Я не міг погамувати легкого здригання. Лючіо кинув на мене попереджувальний погляд і відповів сам:
− Так, я прочитав короткий допис про це. Це справді жахливо! Я теж трохи був із ним знайомий.
− Справді? Він був заручений з моєю подругою. Я подумала, що вона щасливо врятувалася: хоча він і був приємною в товаристві людиною, але був також відомим картярем та марнотратником і швидко змарнував би її маєток. Але вона не хоче дивитись на це в такому світлі, вона дуже переймається. Вона за будь-яку ціну хотіла стати віконтесою.
− Бачу, − сказала міс Чесней, і очі її лукаво блиснули, − що не самі американки ганяють за титулами! Відтоді, як я у Британії, я знаю кількох дівчат − насправді непоганих дівчат, − які взяли шлюб виключно для того, щоб іменуватись «міледі» або «ваша милосте». Я сама дуже люблю титул, але люблю також людину, пов'язану з ним.
Граф притлумив уриваний сміх. Леді Сибілла задумано дивилась на вогонь і вела далі, ніби нічого не чула.
− Звичайно, моїй подрузі випадуть інші партії: вона молода і гарна, − але, гадаю, вона була трохи закохана у віконта.
− Дурниці! Дурниці! − сказав лорд із роздратуванням. − У тебе в голові якась романтична маячня, Сибілло; один «сезон» мусить вилікувати твою сентиментальність… ха-ха-ха… Вона чудово знала, що він розпусний негідник, і погодилась на одруження цілком свідомо, з розкритими очима. Коли я прочитав у газетах, що він застрелився в кебі, то сказав: «Поганий смак! Зіпсувати бідному візникові екіпаж задля власної примхи!» Ха-ха! Але потім я подумав, що він добре зробив − не встиг зіпсувати життя жінці.
− Безперечно! − неуважно промовила леді Сибілла. − Утім, інколи таки буває щось подібне до кохання.
Вона підвела свої гарні, ясні очі на Лючіо, хоча він не дивився на неї, і її сміливий погляд зустрівся з моїм.
Що відбивав мій погляд − не знаю; але кров прилила їй в обличчя, і дрож, здавалося, перебіг її тілом. Потім вона сильно зблідла.
Цієї миті один із поважних лакеїв з'явився коло дверей.
− Обід подано, мілорде!
− Добре!
І граф заходився розподіляти нас на пари.
− Княже, запропонуйте руку міс Фітцрой. Містере Темпест, прошу вас вести мою дочку я піду за вами з міс Чесней.
У цьому порядку ми зійшли зі сходів, і я, йдучи з леді Сибіллою позаду Лючіо, не міг не всміхнутися: він із такою надзвичайною повагою та серйозністю обговорював з міс Шарлоттою церковні питання, що після деяких його завваг стосовно духівництва статечну стару панну охопив несподіваний ентузіазм. Твердження Лючіо являли собою діаметральну протилежність до ідей, що їх він висловлював мені. Вочевидь, йому хотілось поглузувати зі штивної дами, і я спостерігав за його поведінкою із внутрішнім задоволенням.
− Отже, ви знаєте преподобного Капона? − спитала міс Шарлотта.
− Знаю, і дуже добре! − з піднесенням відповів Лючіо. − І запевняю вас, що пишаюся цим знайомством. Справді цнотлива людина! Майже святий!
− Наділений таким ясним розумом! − зітхнула стара панна.
− І такий далекий від тіні лицемірства! − підтвердив Лючіо з неперевершеною серйозністю. − Так, так, безперечно! Отже…
Вони ввійшли до вітальні, і я вже нічого не міг почути. Я пішов за ними під руку з моєю прекрасною дамою, і за хвилину ми вже сиділи за столом.
XII
О бід відбувався в тому самому порядку як більшість обідів у великих домах: спочатку атмосфера була церемонна і вимушена, на середину трохи потеплішала й досягла максимальної теплоти взаємного розуміння, коли подали морозиво й десерт. Спочатку розмова раз у раз уривалась, але поступово під орудою Лючіо зробилась пожвавленою та веселою. Я докладав усіх зусиль, аби розважати леді Сибіллу однак дійшов висновку, що слухачка з неї не дуже уважна. Вона була холодна й неговірка; незабаром я вирішив, що вона не дуже обізнана й нічим особливо не цікавиться; вона, як і багато інших дам її стану, мала погану звичку відволікатися від розмови та заглиблюватись у власні думки, що ясно свідчило, як мало цікавить її розмова. Однак деякі її завваги, зроблені навмання, виявляли в ніжній натурі дівчини приховану жилку цинізму й певну зневагу до людей; повсякчас її слова кололи моє самолюбство, та це лише зміцнювало силу мого рішення − владарювати над нею, поневолити її гордий дух, зробити її покірною чоловікові, якою й належить бути дружині мільйонера та генія. Генія? Так, я вважав себе генієм. Моя пиха походила з двох джерел: першим були неабиякі, як я був певен, властивості мого мозку, другим − моє багатство. Я був переконаний, що можу купити славу, купити так само легко, як купують квітку на ринку, і ще більш переконаний, що можу купити кохання. Бажаючи це довести, я несподівано звернувся до графа.