Повернувшись після обіду до вітальні, я відчув холод: мені здалося, що ним віяло від ложа леді Ельтон, яке стояло біля каміна, обрисами нагадуючи саркофаг. Це було вузьке ліжко на колесах, майстерно задраповане чорною тканиною, аби трохи приховати його труноподібну форму. Випростана фігура паралізованої графині лежала нерухомо, тож нагадувала мертву, але обличчя її, яке ми побачили, коли вона обернулась до нас, і досі зберігало сліди надзвичайної вроди; великі очі її були ясні, майже блищали, її дочка тихо відрекомендувала нас обох, і графиня зробила легкий порух головою, який мав означати поклін; вона дивилась на нас із цікавістю.
− Яка приємна несподіванка, люба! − весело промовив граф Ельтон. − Майже три місяці ми не мали задоволення перебувати у вашому товаристві. Як ви почуваєтесь?
− Краще, − відказала вона повільно, але виразно; погляд її з напруженою увагою був звернений на князя Ріманського.
− Мама сказала, що в кімнаті зимно, − сказала леді Сибілла, − тому ми розмістили її ближче до вогню… Справді зимно… − Вона здригнулася. − Певно, надворі сильний мороз.
− А де Даяна? − спитав граф, шукаючи очима веселу молоду панночку.
− Міс Чесней пішла до себе написати листа, − відповіла його дочка дещо прохолодно. − Вона незабаром повернеться.
Тієї миті леді Ельтон із видимим зусиллям піднесла руку і вказала на Лючіо, який власне відвернувся, щоб відповісти на запитання міс Шарлотті.
− Хто це? − прошепотіла графиня.
− Мамо, люба, я ж вам сказала, − нагадала леді Сибілла, − це князь Лючіо Ріманський, татів великий приятель.
Бліда рука графині залишалася піднесеною, ніби застигла в повітрі.
− Що він таке? − знову повільно спитала вона, і раптом рука її впала, неначе мертва.
− Ви не повинні хвилюватись, Гелено, − сказав її чоловік, на хиляючись над ліжком із турботливістю, чи то щирою, чи то удаваною. − Пам'ятаєте, я вам розповідав про князя? А також про цього другого джентльмена, містера Джеффрі Темпеста?
Вона хитнула головою й неохоче перевела пильний погляд на мене.
− Ви дуже молоді як на мільйонера, − були її наступні слова, вимовлені з неабияким зусиллям. − Чи ви одружені?
Я посміхнувся й відповів заперечно. її погляд ковзнув від мене в бік дочки й назад на мене, з особливо напруженим виразом. Потім могутній особистий магнетизм Лючіо знову привабив її, і вона жестом указала на нього.
− Попрохайте вашого друга… хай підійде сюди… поговорить зі мною.
Ріманський інстинктивно обернувся; з притаманною йому галантною рацією він підійшов до паралізованої дами, узяв її руку й поцілував.
− Ваше обличчя знайоме мені, − сказала вона; говорити їй тепер, вочевидь, було легше. − Чи ми раніше не зустрічались?
− Люба пані, це цілком можливо, − відповів він із чарівливою лагідністю в голосі й манерах. − Багато років тому, у дні юності та щастя, мені довелось одного разу побачити, немов перебіжне видіння краси, Гелену Фітцрой, перед тим як вона стала графинею Ельтон.
− Ви, певна річ, були тоді ще хлопчиком, дитиною, − прошепотіла вона, слабо всміхаючись.
− Не зовсім! Ви ще молоді, міледі, а я старий! Ви дивитеся з недовірою? На жаль, це справді так, і я дивуюся, чому мій вигляд не збігається з моїм віком! Багато хто з моїх знайомих докладають колосальних зусиль, аби здаватися молодшими, ніж вони є насправді. Я жодного разу не зустрічав п'ятдесятирічного джентльмена, який би не пишався, коли йому дають тридцять дев'ять. Я вільний від такого прагнення. Але поважна старість відмовляється позначитись на моїх рисах, і мені прикро через це, запевняю вас.
− Гаразд, але скільки ж вам років насправді? − спитала, усміхаючись до нього, леді Сибілла.
− О, я не смію сказати, − відповів Лючіо, повертаючи усмішку, − але мушу пояснити, що мій відлік має певну своєрідність: я роблю висновок щодо віку більшою мірою з думок і почуттів, ніж із прожитих років. Тому не дивуйтеся, якщо я скажу, що старий як світ!
− Але є вчені, які твердять, що світ молодий, − зауважив я, − що допіру тепер він починає відчувати власну силу та енергію!
− Такі оптимісти з претензією на вченість дуже помиляються, − заперечив він. − Людство майже завершило всі напередзадані фази, і кінець є близьким!
− Кінець? − перепитала леді Сибілла. − Ви вірите, що світ коли-небудь прийде до свого кінця?
− Без сумніву! Точніше, він не загине, але зазнає змін, і після цих змін він уже не годитиметься для тих, хто населяє його нині. Це перетворення буде назване Судним днем. Уявляю, яке це буде видовище!
Графиня дивилась на нього зі здивуванням. Леді Сибіллу, вочевидь, розмова розважала.
− Не хотів би я бути свідком цього видовища, − похмуро промовив граф Ельтон.
− Але чому? − Ріманський весело дивився на всіх. − Останнє мерехтіння цієї планети − останнє перед тим, як ми зійдемо нагору або вниз до наших майбутніх осель, − мусить бути вартим пам'ятання! Міледі, − він звернувся до леді Ельтон, − ви любите музику?
Паралізована графиня вдячно посміхнулась і ствердно хитнула головою.
Міс Чесней, яка власне заходила до кімнати, теж почула запитання.
− Ви граєте? − жваво вигукнула вона, торкаючись віялом його руки.
Він вклонився.
− Так, граю і співаю. Музика завжди була одним із моїх при страсних захоплень. Колись давно, тоді я був дуже молодий, мені здавалося, що я можу чути янгола Азраеля, який співає станси серед осяйного світла Божої слави. О білокрилий і прекрасний, чий голос лунав навіть за межами раю!
Поки він говорив, ми всі раптом змовкли. Щось у його голосі будило в моєму серці дивне почуття скорботи і ніжності. Очі графині Ельтон, імлисті від тривалого страждання, наче заволіклися слізьми.
− Інколи, − вів далі князь, − мені хочеться вірити в Рай. Яке полегшення, навіть для такого тяжкого грішника, як я, думати, що десь там може існувати інший світ, кращий за цей!
− Безперечно, княже, − суворо промовила міс Фітцрой. − То ви вірите в Небо?
Він глянув на неї та злегка всміхнувся.
− Пробачте мені! Я не вірю в духовне Небо! Знаю, моя відвертість розгніває вас, але особисто я б відмовився від країни з золотими вулицями й заперечив би проти дзеркального моря! Таке Небо мені не потрібне! Але не хмуртеся, люба міс Фітцрой! Я все-таки вірю в Небо, в інше Небо − о, я часто бачу його у снах!..
Він спинився, і знову всі ми мовчки дивились на нього. В очах леді Сибілли читалася така глибока зацікавленість, що це починало мене дратувати. Однак я зрадів, коли Лючіо, знов обернувшись до графині, спокійно спитав:
− Чи можу я тепер заграти вам що-небудь, міледі?
Вона пробурмотіла щось на знак згоди й провела його непевним блукаючим поглядом; він підійшов до великого рояля й сів за нього.
Я раніше ніколи не чув, щоб він грав або співав. Я здогадувався, що він має багато талантів, але досі мав нагоду поцінувати лише його неперевершене вміння їздити верхи. Після перших акордів я в подиві підвівся зі стільця: чи міг рояль творити такі звуки? Невже у звичайному інструменті ховалась чарівна сила, якої не могли вивільнити інші виконавці? Заворожений, я озирнув усіх присутніх. Я бачив, що міс Шарлотта випустила з рук плетіння; Даяна Чесней, ліниво спершись на канапу, наполовину спустила повіки в мрійному екстазі; лорд Ельтон стояв біля каміна, затуливши очі долонею; леді Сибілла, чиє прекрасне обличчя було блідим від хвилювання, сиділа коло матері, а збляклі риси немічної графині відбивали і пекельну муку, і несказанну насолоду. Звуки то посилювались, то завмирали в пристрасному ферматто; мелодії перехрещувались одна з іншою, немов промені світла, що виблискують у зелені, у них вчувалися голоси птахів, дзюрчання струмка, шум водоспаду, пісні любові й радості; потім рознісся стогін гніву і скорботи, сльози відчаю вчувалися крізь ревіння лютої бурі; зойк вічного прощання змішався з риданнями судомної агонії, − і мені почало ввижатися, ніби перед моїми очима повільно здіймається чорна мла; я бачив величезні скелі, охоплені полум'ям, вони височіли над вогненним морем; дивні обличчя, прекрасні й потворні, дивились на мене з непроглядного мороку; і ось раптом я почув наспів, сповнений зваби і ніжності, наспів, який, неначе шпага, простромив моє серце. Мені ставало важко дихати; я відчув, що слабну; мені хотілося поворушитись, закричати, благаючи, щоб ця музика, ця підступна музика мерщій змовкла, доки я не знепритомнів, наскрізь просякнутий її сласною отрутою; нарешті вдарив сильний акорд, райська гармонія востаннє розлилася в повітрі, розсипавшись бризками хвилі, − і неповторні звуки завмерли.