Тим часом настала велика подія мого життя: видання моєї книжки, її, розрекламовану, нарешті було вкинено в незнану, мінливу течію громадської думки; спеціальні примірники було розіслано до редакцій усіх лондонських часописів та літературних оглядів.
Наступного дня після цього Лючіо, як я його фамільярно називав, увійшов до моєї кімнати; вираз його обличчя був недобрий і таємничий.
− Джеффрі, − сказав він, − я позичаю вам п'ятсот фунтів стерлінгів.
− Навіщо? − здивувався я.
Він простягнув мені чек. Глянувши на папірець, я побачив, що на ньому була зазначена саме ця сума і під нею стояв княжий підпис, однак імені особи, якій призначались ці гроші, вписано не було.
− Що це означає?
− Це означає, що сьогодні я йду до містера Меквіна. Зустріч призначено на дванадцяту годину. Ви, Джеффрі Темпест, автор книжки, яку містер Меквін критикуватиме й рекламуватиме, не можете поставити власного підпису на такому чеку: це було б незручно. Але я − інша річ. Я назвуся вашим літературним агентом, який бере десять відсотків прибутку та хоче добре заробити. Меквін, щирий шотландець, має гострий нюх на зиск. Ясна річ, це залишиться в таємниці. − Лючіо засміявся. − За нашої комерційної доби література, як і все інше, зробилася предметом торгівлі, і критики працюють виключно за плату. Чим вони гірші за інших?
− І ви хочете сказати, що Меквін візьме ці гроші? − нерішуче спитав я.
− Нічого подібного! Ці гроші не для Меквіна, а для добро чинного літературного комітету.
− Тоді розумію. Бо я був подумав, що ви хочете запропонувати йому хабара…
− Хабара! Боже мій! Підкупити критика! Неможливо, любий мій! Це нечувано, нечувано! − Він потрусив головою і врочисто закотив очі. − Ні, ні! Люди преси ніколи не беруть грошей: навіть за рекламу нової золотовидобувної компанії, навіть за ранкове оголошення про великосвітський концерт! Уся англійська преса чиста і сповнена гідності, повірте мені! Цей маленький чек призначений для доброчинного комітету, де містер Меквін обіймає посаду куратора, і гроші підуть на допомогу кільком «убогим і гордим», відомим лише йому! − Обличчя його на мить набрало якогось незрозумілого для мене виразу. − Що ж до мене, то я намагатимусь поводитись, як солідний літературний агент і, звичайно, наполягатиму на своїх десятьох відсотках! − Він засміявся. − Але я не маю часу на довгі теревені − я обіцяв Меквінові, що буду в нього опівдні, а вже пів на дванадцяту. Найімовірніше, снідатиму я в нього, тож не чекайте на мене. Що ж стосується п'ятисот фунтів, то ви не повинні бути моїм боржником, тому сьогодні ввечері маєте віддати мені чек на ту саму суму.
− Чудово, − погодився я, − але чи може статися так, що великий оракул газетярської зграї зі зневагою відкине вашу про позицію?
− Якщо він так вчинить, то це означатиме, що утопія існує, − відповів Лючіо, старанно натягаючи рукавички. − Де примірник вашого твору? А, ось один, іще пахне свіжою друкарською фар бою. − Він поклав книжку в кишеню пальта. − І дозвольте мені перед тим, як я піду, дорікнути вам, що ви дивовижно невдячна людина, Джеффрі! Ось я, цілком відданий вашим інтересам, ладен, незважаючи на мій княжий титул, розіграти перед Меквіном вашого «агента», а ви навіть не кинули в мій бік недбалого «дякую»!
Він стояв переді мною − саме втілення доброти й доброго настрою. Я засміявся.
− Меквін ніколи не повірить, що ви агент, − сказав я, − ви маєте зовсім інший вигляд. Даруйте мені, якщо я був неввічливим, але справа в тому, що мене обурює…
− Що вас обурює? − спитав він, досі посміхаючись.
− Обман в усьому, − відповів я нетерпляче. − Дурна комедія! Чому твір не може бути визнаний лише за критерієм його літературної цінності? Чому не можна обійтися без впливових інтриганів із газетярської зграї?
− Що вдієш! − Князь граційно змахнув порошинку з сюртука. − А чому людина не може бути визнана в суспільстві лише за критерієм її власних заслуг, без грошей, які створюють їй рекомендацію, без допомоги впливових друзів?..
Я мовчав.
− Світ такий, який він є, − вів далі він, пильно дивлячись на мене. − Ним рухають ниці сили, він обирає собі низькі та згубні цілі; він далекий від того, щоб бути раєм. Це не ідилічна родина щасливих братів і сестер, а колонії сварливих мавп, які називають себе людьми. У давні часи філософи намагалися вчити, що цей тип мавп слід повсюдно винищити, аби могла розвиватися шляхетніша раса. Але вчили вони даремно: не знайшлося досить людей, щоб перемогти звірячий натовп. Сам Господь зійшов з небес, прагнучи виправити зло і відновити в людстві Свій спотворений образ, − але навіть Він зазнав поразки.
− У світі дуже мало божественного, − зауважив я з гірко тою. − Набагато більше диявольського!
Загадкова, мрійна усмішка змінила його обличчя, й він став схожий на Аполлона, заглибленого в думки про нову славну пісню.
− Без сумніву! − сказав він після нетривалих роздумів. − З-поміж усіх надприродних істот людство віддає перевагу дияволові; не дивно, що він владарює там, де його запрошують до владарювання. А втім, Джеффрі, цей диявол, якщо він існує (навряд чи, я думаю), − не такий вже й поганий, як говорять його огудники. Мені здається, що він нічим не гірший від фінансиста дев'ятнадцятого сторіччя!
Це порівняння розсмішило мене.
− Після цього, − сказав я, − вам лишається тільки піти до Меквіна. Сподіваюсь, ви скажете йому, що я є втіленням геніальності!
− Будьте певні, − відповів Лючіо, − я вивчив напам'ять свої репліки. «Зірка першої величини» і таке інше. Я прочитав «Атеней», щоб якнайближче ознайомитися з жаргоном літературного оцінювача, і впевнений, що впораюся з цією роллю якнайкраще.
Він пішов, а я, неуважно переглянувши газети, попрямував до Артур-клубу снідати − я тепер був його членом. Дорогою я зупинився перед вікном книгарні, щоб подивитись, чи не виставили ще мого «безсмертного твору». Його не було, натомість на одній із нових книжок у центрі вітрини я побачив заголовок: «Незгода» Мевіс Клер.
Сам не знаю, який раптовий поштовх спонукав мене ввійти й купити цю книжку.
− Чи добре продається цей твір? − спитав я, вже тримаючи книжку в руках.
− Продається? − перепитав прикажчик, широко розкривши очі. − Так, звісно, дуже добре. Усі читають Мевіс Клер!
− Справді? − і я недбало перегорнув кілька сторінок. − Але я не зустрічав у газетах жодного натяку на неї.
Прикажчик усміхнувся й знизав плечима.
− Пане, міс Клер надто популярна, щоб потребувати реклами. Крім того, більшість критиків настроєні проти неї, і публіка це знає. Днями до моєї книгарні ввійшов службовець якоїсь газетної редакції; він сказав, що йому доручено скласти перелік авторів, чиї книжки продаються найкраще. Я сказав, що міс Клер посідає перше місце, і він розлютився: «Усюди я дістаю ту саму відповідь, але, якою б правдивою ця відповідь не була, мені вона не потрібна! Я не смію внести цього імені до переліку: мій редактор негайно викреслить його − він ненавидить міс Клер!» − «Ваш редактор − негідник!» − сказав йому я. А він якось дивно подивився й відповів: «Немає сильнішого засобу для придушення правди, ніж журналістика!»
Я посміхнувся й пішов зі своєю покупкою, переконаний, що змарнував кілька шилінгів. Якщо ця міс Клер така популярна, то її роман, звичайно, мусив належати до творів низького ґатунку. У моєму ставленні до публіки − зрештою, на це хибує більшість літераторів − була забавна суперечність: я вважав читачів віслюками і водночас нічого так не прагнув, як схвалення тих самих «віслюків»! Мені важко було усвідомити, як це публіка самостійно, без указівки критиків, може поцінувати гарний літературний твір. Безумовно, я помилявся: численними масами публіки всіх націй рухає інстинктивне почуття справедливості, яке спонукає їх відкидати хибне та негідне й обирати істину. Приготувавшись, як більшість людей мого типу, поставитись до книжки глузливо та зневажливо, головним чином тому, що її написала рука жінки, я всівся у віддаленому куточку клубної читальні й почав розрізати сторінки.
Я прочитав лише кілька фраз − і серце моє стислося з переляку й заздрощів. Яка сила обдарувала цю авторку, цю жінку, настільки щедро? Яким правом вона насмілилась писати краще за мене? її магічне перо змусило мене, хай із соромом та гнівом, але визнати, наскільки я нижчий за неї!