Ми сіли в карету й невдовзі перебували на шляху до Сент-Джемського палацу.
− Чи знаєте ви, яка різниця між Творцем Всесвіту та його королівською високістю принцом Вельським? − спитав раптом Лючіо, коли ми під'їжджали до шереги солдатів зовнішньої охорони.
− Ні, − засміявся я.
− Творцеві Всесвіту не приділяють і половини тієї уваги, яку виявляють до Альберта Едуарда, − відповів Лючіо, всміхнувшись. − Про принца так багато говорять, ніби він і справді був чимось більшим, ніж людина. Хоча люди мають певне виправдання: якщо вони підуть до церкви, вони там знайдуть не Бога, а лише священика; погодьтеся, це своєрідне розчарування.
Я не встиг відповісти, бо карета зупинилась, і за хвилину ми вже ввійшли до палацу. Завдяки сприянню високої двірської посадової особи, яка мала нас відрекомендувати, ми дістали добрі місця серед родовитої шляхти; поки ми чекали, я зацікавлено приглядався до їхніх облич і поводження. Дехто нервував; двоє-троє мали такий вигляд, наче вони зробили принцові велику ласку, погодившись бути присутніми на церемонії. Деякі добродії, вочевидь, одягалися поспіхом і забули познімати зі сталевих та позолочених ґудзиків тонкий папір, яким кравець пообгортав ті, щоб не потьмяніли. Помітивши це, на щастя, вчасно, ці панове тепер сквапливо зривали ті папірці, жбурляючи їх на підлогу. Така неохайність робила двірських осіб смішними та позбавляла гідності.
Усі присутні мимохіть озирались на Лючіо: його приваблива зовнішність привертала загальну увагу. Коли ми нарешті ввійшли до тронної зали й розмістились у лінії, я примудрився стати так, щоб мій неперевершений товариш ішов переді мною: мені хотілось побачити, який ефект справить його зовнішність на короновану особу. Зі свого місця я добре бачив принца Вельського − величну постать у повній парадній формі, з безліччю орденів, які виблискували на широких грудях. Мене приголомшила його схожість із Генріхом VIII − схожість, яку багато хто завважував, − хоча обличчя принца відбивало більшу благодушність, ніж горді риси «свавільного короля». Однак тінь меланхолії, навіть суворості тьмарила чоло принца, надаючи певної твердості його рухливим рисам; ця тінь, здавалося, свідчила про втому з домішкою жалю − погляд людини незадоволеної, але скореної, людини без мети, та з суперечливими бажаннями. Його оточували кілька інших членів королівської фамілії; більшість із них були чи видавалися дерев'яними ляльками у військових мундирах: під час проходження кожного гостя вони тільки нахиляли голови з автоматичною правильністю, не виявляючи ні задоволення, ні цікавості, ні прихильності. Але сам спадкоємець найбільшої у світі імперії, вітаючи гостей, втілював невимушену люб'язність. Оточений (чого важко уникнути за його становища) натовпом облесників, викажчиків та лицемірних егоїстів, які б ніколи не ризикнули заради принца власним життям, якби тільки не розраховували на той чи інший зиск, − у моїх очах він постав уособленням потайної, але попри це не менш твердої влади.
Я й досі не можу пояснити собі те надзвичайне хвилювання, яке охопило мене, коли настала наша черга; я бачив, як мій товариш рушив уперед, почув, як лорд Чемберлен назвав його ім'я: «Князь Лючіо Ріманський», − але потім мені здалося, що все в блискучій залі раптом завмерло. Усі очі були звернені на мого друга, на його високу фігуру та шляхетне обличчя; він вклонився − з такою бездоганною легкістю та грацією, що всі інші поклони в порівнянні з цим були просто жахливі. Якусь мить він стояв нерухомо перед королівським троном, пильно дивлячись на принца, ніби хотів увічнити його у своїй пам'яті, − і на широкий потік сонячного сяйва, що заливало залу, зненацька лягла тінь перебіжної хмари. Морок і безмовність, здавалося, захолодили атмосферу, і наче дивна магнетична сила тримала всі погляди прикутими до Ріманського; жодна людина не ворухнулась. Однак напружене затишшя було нетривалим. Принц Вельський, злегка здригнувшись, дивився на величну постать перед собою з виразом палкої цікавості; здавалося, він був майже готовий розірвати крижані кайдани етикету й заговорити; але, з великим зусиллям погамувавши цей порив, він зі звичайною гідністю відповів на глибокий поклін Лючіо, після чого князь пройшов, ледь помітно всміхаючись.
Я підходив наступним, але, зрозуміло, не справив враження; тільки хтось із молодших членів королівської фамілії, вловивши ім'я «Джеффрі Темпест», прошепотів: «П'ять мільйонів!» − слова, які дійшли до моїх вух і сповнили мою втомлену душу звичним презирством, яке вже зробилося моєю хронічною хворобою.
Після церемонії, коли ми чекали нашої карети, я торкнувся рукава Ріманського.
− Ви зчинили справжню сенсацію, Лючіо!
− Невже? − засміявся він. − Ви лестите мені, Джеффрі.
− Анітрохи! Чому ви так довго стояли перед троном?
− Мені так хотілося, − проказав він байдужно. − Хотілося, щоб його королівська високість запам'ятав мене.
− А мені здалося, що він вас упізнав! Ви зустрічались раніше? Його очі блиснули.
− Часто! Але жодного разу я не з'являвся публічно в Сент-Джемському палаці. Двірський костюм багатьох змінює до невпізнання, і я маю сумнів, так, великий сумнів, що навіть принц із його славнозвісною пам'яттю на обличчя сьогодні насправді впізнав мене!..
XVII
Минув тиждень або днів десять після прийому в принца Вельського, коли відбулась дивна сцена між мною та Сибіллою Ельтон. Ця сцена залишила глибокий слід у моїй душі; вона могла б стати мені попередженням про грозові хмари, що нависли наді мною, − могла б, якби тільки моє надмірне самолюбство не завадило мені розгледіти пересторогу. Приїхавши якось до Ельтонів, я зайшов до вітальні (я вже звик обходитись без доповідання і взагалі без жодних церемоній) та знайшов там Даяну Чесней − саму і в сльозах.
− У чому річ? − вигукнув я жартівливим тоном: я мав дуже дружні, навіть фамільярні відносини з маленькою американкою. − Ви плачете! Невже наш любий залізничний татусь пропив усі свої капітали?
Вона засміялась трохи істерично.
− Ще ні! − звела на мене вологі очі, в яких іще блищала злість. − Наскільки я знаю, з капіталами все гаразд. Але в мене − так, у мене − щойно тут відбулася сутичка з Сибіллою!
− Із Сибіллою?
− Еге, − вона виставила на ослін кінчик маленького гаптованого черевичка й критично оглянула його. − Сьогодні журфікс у Кетсон, мене туди запрошено, і Сибіллу також; міс Шарлотта дуже втомлена, адже вона доглядає графиню; звичайно, я була впевнена, що Сибілла поїде! Гаразд. Вона ні слова не говорить про це до обіду, а потім запитує мене, на котру годину мені потрібна карета. Я запитую: «Хіба ви не їдете?». Вона глянула на мене так виклично − ви знаєте, вона вміє! − і каже: «Ви гадаєте, це можливо?!» Я спалахнула й сказала: «Звісно, можливо!» Вона знову на мене глянула й перепитує: «До Кетсон? Із вами?!» Погодьтеся, це була неприхована образа, тож я не змогла стриматись і сказала: «Хоча ви й графська дочка, це ще не причина вернути писок від місіс Кетсон! Вона добра людина й має лагідне серце! Місіс Кетсон ніколи б так зі мною не поводилась!» Я задихалася, я могла б відповісти їй дуже грубо, якби за дверима не було лакея. Сибілла тільки посміхнулася своєю крижаною посмішкою та спитала: «Може, ви б воліли мешкати з місіс Кетсон?» «З якого це доброго дива, − поцікавилась я, − я мала б мешкати з місіс Кетсон?» І тоді вона сказала: «Міс Чесней, ви платите моєму батькові за протекцію в суспільстві, яку гарантує вам його ім'я; але компанії дочки мого батька торговельна угода не передбачала! Я намагалася якомога ясніше дати вам зрозуміти, що не бажаю з'являтися в товаристві з вами: річ не в тім, люблю я вас чи ні, − просто я не хочу, щоб говорили, ніби я ваша оплачена компаньйонка. Ви змушуєте мене говорити різко, і мені шкода, якщо я вас ображаю. Що стосується місіс Кетсон, то я її бачила тільки один раз, але маю про неї враження як про особу дуже вульгарну й погано виховану. Крім того, я не люблю товариства торгівців!» − Із цими словами вона підвелась і випливла з вітальні, і я чула, що вона звеліла подати для мене карету на десяту годину. її зараз подадуть, а ви лишень погляньте, які в мене червоні очі! Так, я знаю, що стара Кетсон збагатилася, торгуючи лаком, але чим лак гірший від будь-чого іншого?! І потім, це було так давно! Містере Темпест, якщо хочете, можете переповісти Сибіллі все, що я вам сказала: я знаю, ви закохані в неї! Я був заскочений її швидкою розповіддю.