Я затремтів і змовк. її ніжні руки охопили мене, я цілував її хвилясте волосся. Вона підвела голову й подивилась на мене; в її погляді світилися любов і страх. її краса скорилась мені, й усвідомлення цього позбавило мене самовлади; я поцілував її в уста. Довгий пристрасний поцілунок поєднував дві наші істоти у єдине ціле − так принаймні марила моя збуджена уява; але раптом Сибілла вивільнилася з моїх обіймів та відштовхнула мене. Я помітив, як сильно вона тремтить, і боявся, щоб вона не зомліла. Я взяв її за руку та змусив сісти. Вона ледь усміхнулася.
− Що ви відчували? − спитала вона.
− Коли, Сибілло?
− Щойно, коли цілували мене?
− Небесну радість і пекельну муку водночас! − зізнався я. Вона глянула на мене, насупивши брови й замислившись.
− Дивно! Чи знаєте ви, що я відчувала?
Я заперечливо похитав головою, всміхаючись і тулячи до вуст маленьку ручку, яку тримав у долоні.
− Нічого! − сказала вона з безнадією. − Запевняю вас, геть нічого! Я не вмію відчувати. Я сучасна жінка: я вмію лише думати й аналізувати.
− Думайте та аналізуйте скільки хочете, моя королево, − від повів я поблажливо, − аби тільки ви були щасливі зі мною. Це єдине, чого я прагну.
− Але чи будете ви щасливі зі мною? Чекайте, не відповідайте, доки я не скажу вам, що я таке. Ви помиляєтеся щодо мене.
Вона кілька хвилин мовчала; я, стривожений, стежив за нею.
− Я була підготована до того, − нарешті почала вона, повільно вимовляючи слова, − щоб зробитися власністю заможного чоловіка. Багато чоловіків хотіли купити мене, але жоден не був у змозі заплатити ту ціну, яку правив батько. Будь ласка, не дивіться так пригнічено! Те, що я кажу, є правдивим і цілком звичайним. Усі жінки з вищих класів нині в Англії продаються, немов черкески на невільничому ринку. Я бачу, що ви протестуєте, ви хочете запевнити мене у вашій відданості; в цьому немає потреби. Я вірю, що ви любите мене, наскільки може любити чоловік, і цього мені досить. Але насправді ви не знаєте мене − вас просто приваблює моє обличчя, моє тіло, моя молодість і невинність. Але я не молода: я стара серцем і почуттями. Я була молодою недовго, у Віллосмірі, коли жила серед квітів і птахів, серед усіх чесних істот, які населяють поля та ліси; але одного сезону в місті виявилося досить, щоб убити в мені молодість. Один сезон обідів, балів та читання модних романів! Ви написали книжку, тож повинні знати про обов'язки автора. Це неабияка відповідальність − дати світові твір; чи має право письменник своїми книгами, повними шкідливих, отруйних впливів, опоганювати чисті душі? Ваша книжка містить шляхетні засади, і за це вона мені подобається. Вона добре написана, але, читаючи її, я мала враження, що ідеї, які ви намагалися висловити, були не зовсім щирими, і тому ви не досягли того, чого могли б досягти.
− Маєте рацію, − сказав я з мукою приниження, − щодо літературної цінності книжка не варта уваги. Вона просто новина сезону!
− В усякому разі, − зосередившись, вела далі вона, і очі її потьмянішали, − ви не спаплюжили пера гидотою, властивою багатьом новочасним письменникам. Як ви гадаєте, чи може дівчина, читаючи книжки, які нині вільно друкуються та які їй рекомендують знайомі, бо вони, ці книжки, «такі надзвичайно цікаві», − чи може дівчина, читаючи їх, залишатись невинною та нерозбещеною? Ці книжки докладно описують життя «знедолених»; аналізують таємні людські пороки; захищають, майже як священний обов'язок, «вільне кохання» та загальну полігамію; вони безсоромно знайомлять доброчесних дружин і чистих дівчат із героїнею, яка сміливо шукає чоловіка, все одно якого чоловіка, аби мати від нього дитину без «приниження» взяти з ним шлюб!
Я читала ці книжки; чого ж ви тепер можете сподіватись від мене? Будь-чого, але не невинності! Я зневажаю людей, я зневажаю представниць своєї статі, я проклинаю себе за те, що я жінка! Вас дивує моє фанатичне захоплення Мевіс Клер; я люблю її за те, що її книжки на деякий час повертають мені самоповагу та спонукають вірити в людство; вони бодай на якусь мить відновлюють мою слабку віру в Бога, і мій дух очищується. Однак ви все одно не повинні дивитись на мене як на невинну молоду дівчину, Джеффрі, як на дівчину, чий світлий образ оспівували поети; я − зіпсована істота, виплекана на хисткій моралі та низькопробній літературі нашого часу.
Я мовчки дивився на неї, приголомшений та пригнічений, ніби щось безмежно чисте й цінне розсіялося на порох біля моїх ніг. Сибілла підвелась і почала ходити сюди-туди з неквапливою, але сповненою прихованої люті грацією, яка мимоволі нагадувала мені рухи тварини у пастці.
− Ви не повинні ідеалізувати мене, − сказала вона після невеличкої паузи, похмуро глянувши на мене. − Якщо ви хочете зі мною одружитись, ви повинні робити це цілком свідомо. З вашим багатством ви, звичайно, можете одружитися з будь-якою жінкою. Я не кажу, що ви знайдете дівчину кращу за мене: у моєму колі всі однакові. Усі ми виліплені з одного тіста, всі ми − чуттєві матеріалістки, подібні до героїнь модних романів, які читаємо. Подалі, у провінції, в середніх станах ви, можливо, і знайшли б справді доброчесну дівчину, взірець невинності, але навряд чи вподобали б її: найімовірніше, що вона б вам здалася нудною та нерозумною. Моя головна рекомендація − це врода; ви бачите її, всі бачать її, а я не така лицемірна, щоб не усвідомлювати її сили. У моїй зовнішності немає фальші: моє волосся не накладне, мої рум'янці справжні, моя фігура − не результат майстерності корсетниці, мої брови та вії не підмальовані. Тож будьте певні, моя краса справжня! Але краса тіла не є віддзеркаленням краси душі! Хочу, щоб ви це збагнули. Я запальна, злопам'ятлива, часто неспівчутлива, схильна до хворобливої меланхолії; я вщерть просякнута, свідомо чи несвідомо, тим презирством до життя та невірою в Бога, які являють собою зерно всіх новочасних доктрин.
Вона замовкла. Я досі дивився на неї з дивним відчуттям, у якому змішались обожнювання та розчарування; так поганин міг би дивитись на ідола, якого він досі любить, але в божественну силу якого вже не вірить. Однак те, що вона говорила, анітрохи не суперечило моїм теоріям; на що ж було нарікати? Я не вірив у Бога; чи мав я право ремствувати, що вона поділяє мою невіру? Я мимоволі хапався за старомодну ідею, що віра повинна бути священним обов'язком жінки; я не міг пояснити підстави такого твердження − хіба що то була романтична мрія про жінку, яка молитиметься за того, хто не має ні часу, ні бажання молитися за себе сам. Між тим було зрозуміло, що Сибілла − надто «прогресивна», щоб дотримуватись таких формальностей; вона ніколи не молитиметься за мене, і якщо в нас будуть діти, вона ніколи не навчатиме їх молитися за матір і батька. Я стримав легке зітхання та хотів був заговорити, аж тут вона підійшла до мене й поклала руки мені на плечі.
− Маєте сумний вигляд, Джеффрі, − сказала вона лагідно, − втіштеся: ще не пізно змінити ваш намір.
Я перестрів запитливий погляд її чудових променистих очей, чистих і ясних, як саме світло.
− Я ніколи не зміню свого наміру, Сибілло, − відповів я, − я вас кохаю, я вічно кохатиму вас, але я не хочу, щоб ви себе так немилосердно аналізували…
− Це вам здається дивним? − спитала вона. − І це в наші дні? У дні декадентських романів та «нових» жінок? Гадаю, я в усіх відношеннях готова стати дружиною! − Вона гірко засміялася. − Немає в цій ролі нічого невідомого мені, хоча мені ще не виповнилось і двадцяти. Я вже давно готувала себе до того, що мене продадуть за найвищою ціною, і ті невиразні уявлення про любов, які я мала, живучи у Віллосмірі, про любов ідеалістів та поетів, розтанули, зникли без сліду. Ідеальна любов умерла, ба навіть гірше, ніж умерла: вона вийшла з моди. Після багатьох турботливих напучень, що істотні в житті лише гроші, навряд чи вас повинно дивувати, що я говорю про себе як про предмет, призначений до продажу. Шлюб − це торговельна угода; ви самі чудово знаєте: як би ви не кохали мене або я вас, мій батько ніколи не дозволив би мені одружитися з вами, якби ви не були таким багатим − багатшим за більшість людей! І прошу вас, не сподівайтеся свіжого й довірливого почуття від жінки з розбещеним серцем і душею, як у мене!
− Сибілло, − сказав я палко, − ви зводите на себе наклеп! Я переконаний, ви зводите на себе наклеп! Так, ви живете в цьому світі, але ви не належите йому! Ваша душа чиста, навіть бруд не може залишити на ній плям! Я не вірю тому, що ви говорите проти вашої ніжної та шляхетної натури; і благаю вас, Сибілло, не мучте мене повсякчасними згадками про моє багатство, бо я почну дивитись на нього, як на прокляття. Якби я був нужденним, я б вас так само кохав.