− О, ви могли б кохати мене, − перервала вона з загадковою усмішкою, − але освідчитись мені ви б не наважились.
Я мовчав.
Тоді вона засміялася й ніжно обвила руками мою шию.
− Отже, Джеффрі, − сказала вона, − я закінчила свою сповідь. Мій «ібсенізм», чи то будь-який інший «ізм», − це мій клопіт, і ви зовсім не мусите перейматися цим. Я висловила все, що було в мене на душі; я сказала правду, що серцем не молода. Але я не гірша за решту жінок мого оточення. Я у вашому стилі, чи не так?
− Моє кохання до вас не може бути окреслене такими легко важними словами, Сибілло! − відповів я дещо ображено.
− Байдуже, мені подобається так це називати. Я у вашому стилі, і ви хочете одружитися зі мною. Отже, вам залишається піти до мого батька та швиденько купити мене, уклавши торговельну угоду. І коли ви купите мене… Не дивіться так трагічно! − Вона знову засміялася. − Коли ви заплатите священикові, і заплатите подругам нареченої браслетами та брошками з моно грамами, і заплатите гостям весільним пирогом та шампанським, коли ви врегулюєте рахунки з усіма, навіть з останнім лакеєм, який зачинить дверцята весільної карети, − чи відвезете ви мене далеко, далеко звідси, геть із цього дому, де обличчя моєї матері, ніби привид у пітьмі, переслідує мене, де мене мучить безупинний страх, де я чую такі дивні звуки й де мені сняться такі моторошні сни?.. − Зненацька її голос підупав, і вона сховала обличчя на моїх грудях. − О Джеффрі, заберіть мене звідси якнайшвидше! Ми поїдемо назавжди з цього ненависного Лондона, ми житимемо у Віллосмірі! Я знайду там радість щасливих днів, які давно минули.
Зворушений її благальним тоном, я пригорнув її до себе, відчуваючи, що навряд чи вона була відповідальна за дивні слова, сказані у стані збудження і втоми.
− Усе буде, як ви хочете, люба, і що раніше ви станете моєю, то краще. Тепер кінець березня. Хочете вінчатись у червні?
− Хочу, − відповіла вона, досі ховаючи обличчя.
− Пам'ятайте ж, Сибілло, щоб про гроші й торги не було більше розмов. Скажіть мені те, чого ви мені ще не сказали: скажіть, що ви кохаєте мене, що якби я був жебраком, ви б усе одно любили мене.
Вона рішуче глянула мені просто в очі.
− Я не можу вам цього сказати. Я вам зізналася, що не вірю в кохання. Якби ви були жебраком, то я б напевне не одружилася з вами.
− Ви відверті, Сибілло!
− Краще бути відвертою! Хіба ні? − І вона, витягши квітку з букета в себе не грудях, заходилася приколювати її до мого сюртука. − Що доброго в лицемірстві? Ви ненавидите вбогість, і я теж. Я не розумію дієслова «любити». Часом, коли я читаю твори Мевіс Клер, я вірю в існування любові, але варто мені закрити книжку, як моя віра зникає. Тож не просіть того, чого я вам дати не можу. Я охоче стану вашою дружиною; це все, чого ви можете сподіватись.
− І це все! − вигукнув я, охоплений раптовим гнівом, змішаним із пристрастю; я схопив її руки, почав укривати їх шаленими поцілунками. − І це все! О байдужа крижана квітко! Ні, це не все; ви розтанете від моїх дотиків, ви пізнаєте, що таке кохання; не думайте, що можете уникнути його чар! О моє найдорожче, прекрасне, нерозважне дитя! Ваша пристрасть спить, але вона мусить пробудитися!
− Для вас? − спитала вона, наблизивши своє обличчя до мого; замріяний вираз був у її променистих очах.
− Для мене! Вона засміялася.
− «О, звели мені кохати, і я кохатиму!» − процитувала вона ледь чутно.
− Ви кохатимете, ви мусите! − палко повторював я. − Я буду вашим учителем у мистецтві кохання!
− Це важке мистецтво! Боюся, що й упродовж цілого життя я не зможу цього навчитися, навіть із таким учителем.
Її очі чарівно всміхнулися, коли я на прощання поцілував її та побажав доброї ночі.
− Ви повідомите про новину князя Ріманського?
− Так, якщо ви хочете.
− Ясна річ, хочу, щоб він знав!
Я зійшов сходами вниз; вона нахилилася над перилами, стежачи за мною.
− Добраніч, Сибілло!
− Неодмінно скажіть князеві!
Її біла постать зникла, і я вийшов надвір. У голові моїй панував хаос, і душу мою розривали між собою гордість, щастя і страждання. Подумати лишень − наречений графської дочки, коханий жінки, яка сама оголосила себе нездатною до любові та віри!
XVIII
І тепер, три роки по тому, озираючись назад, я добре пам'ятаю дивний вираз обличчя Лючіо, коли я сказав йому, що Сибілла Ельтон погодилася стати моєю дружиною. Він усміхнувся, і в очах його засяяло світло − яскраве й водночас зловісне, ніби він намагався заглушити в собі гнів і зневагу.
Поки я говорив, він, на моє обурення, бавився зі своєю улюбленою комахою-мумією, і мені було несказанно огидно спостерігати бридку наполегливість, із якою блискуча істота чіплялася за його руку.
− Усі жінки однакові, − сказав він із черствим сміхом, почувши мою новину, − небагато з них мають досить моральної сили, аби встояти проти спокуси багатого заміжжя.
Мене розгнівали його слова.
− Навряд чи це справедливо з вашого боку − судити про все з точки зору грошей, − зауважив я й після невеличкої паузи додав те, що, як я усвідомлював, було неправдою: − Сибілла кохає мене тільки заради мене самого.
Його погляд сяйнув, неначе блискавка.
− О, в такому разі сердечно вітаю вас, мій любий Джеффрі. Здобути прихильність першої гордівниці Англії, завоювати її кохання − настільки чисте, щоб бути впевненим у її згоді по братися з вами, навіть якби ви не мали ані пенсу, − це справді перемога! І перемога, якою ви можете пишатися! Знов і знов вітаю вас!
Підкинувши огидну істоту, яку він називав Духом, угору, щоб змусити її злетіти й повільно кружляти під стелею, він обернувся до мене й палко потиснув мені руку, не перестаючи посміхатись.
Я інстинктивно відчував, що він, як і я, вгадував правду: якби я був убогим літератором, який має лише те, що може заробити власним розумом, леді Сибілла Ельтон ніколи б на мене й не глянула, а тим паче не дала б згоди побратися зі мною; але я мовчав, боячись розкрити справжній стан речей.
− Кохати тільки заради кохання − застаріла чеснота, − невблаганно вів далі Лючіо. − Я вважав, що леді Сибілла − сучасна жінка, яка усвідомлює своє становище й необхідність гордо підтримувати його в очах світу, і що гарненькі пасторальні сентиментальності − не в її натурі. Здається, я помилився. І помилився щодо прекрасної статі вперше. − Тут він витяг руку, і Дух, повернувшись назад, усівся на своє звичне місце перепочинку. − Друже мій, запевняю вас, якщо ви здобули вірне кохання вірної жінки, то це таке багатство, поряд із яким ваші мільйони нічого не варті; це скарб, про який усі мріють.
Його інтонація пом'якшилась, а очі прибрали замисленого виразу. Я глянув на нього з нерозумінням.
− Лючіо, я гадав, ви ненавидите жінок?
− Ненавиджу! − швидко відповів він. − Але не забувайте, чому я ненавиджу їх! Тому, що їм дано все для добра, однак біль шість із них свідомо обирає зло. Чоловіки перебувають під цілковитим впливом жінок, хоча мало хто це усвідомлює; через жінок вони здіймаються до небес або спускаються до пекла. Останній шлях − найулюбленіший та схвалений майже всіма.
Його чоло знову спохмурніло, і лінія навколо гордого рота стала жорсткою й суворою. Якийсь час я дивився на нього, а потім зовсім не до речі сказав:
− Сховайте цього огидного Духа! Ненавиджу, коли ви морочитеся з ним!
− Бідна моя єгипетська принцеса! − вигукнув він, сміючись. − Чому ви жорстокі до неї, Джеффрі? Якби ви жили в її епоху, ви б могли бути одним із її коханців! Без сумніву, вона була чарівною особою; я вважаю, що вона чарівна навіть тепер! Однак, щоби вдовольнити ваше прохання…
Він помістив комаху до кришталевої скриньки й відніс у куток. Потім, повільно обертаючись до мене, промовив:
− Хто знає, що пережив і перестраждав цей Дух, коли був жінкою! Може, вона була «ущасливлена» багатим заміжжям і жал кувала про це! В усякому разі, я певен, що вона значно щасливіша у своєму нинішньому втіленні!
− Я не симпатизую такій страшній фантазії, − сказав я різко, − я тільки знаю, що вона або воно − огидне мені створіння.