− Так, деякі переселені душі огидні, − погодився він холодно. − Щойно вони втрачають свою пристойну тілесну оболонку, невблаганний закон природи піддає їх дуже химерним змінам!
− Які дурниці ви говорите, Лючіо! − нетерпляче вигукнув я. − Як ви можете знати, так це чи ні?
Раптова тінь лягла на його обличчя, надаючи йому дивної блідоти та непроникності.
− Чи ви забули, − почав він зумисне розміреним тоном, − що ваш приятель Джон Керрінгтон у рекомендаційному листі до вас писав, що в усіх галузях науки я «безперечний знавець»? Ви й уявлення не маєте про обсяг моєї обізнаності − і ще запитуєте, як я можу знати? Я відповім, що знаю багато, чого не знаєте ви. Не покладайтеся надто на власний розум, друже, − щоб я не довів вам його нікчемності, щоб я не пояснив вам, без жодних утішних сумнівів, що та зміна, яку ви називаєте смертю, є тільки зародком нового життя, яким ви муситимете жити, хочете ви цього чи ні!
Щось у його словах та поводженні змусило мене зніяковіти, і я пробурмотів:
− Даруйте мені! Я, звичайно, говорив квапливо, але ви знаєте мої теорії.
− Надто ґрунтовно! − засміявся він і знову став таким, яким я його завжди знав. − «Кожна людина має власні теорії» − гасло дня. Кожна мала двонога тваринка заявляє вам, що має власну ідею Бога та власну ідею диявола. Сміховинно!.. Але повернімось до теми кохання. Я відчуваю, що надто мляво привітав вас, оскільки, безумовно, фортуна особливо щедро обдаровує вас своєю ласкою.
З-поміж безлічі розбещених та легковажних жінок вам випало щастя кохати єдину перлину краси, чистоти й вірності − жінку, яка одружується з вами, мільйонером, не заради власного зиску або переваг у товаристві, а виключно заради вас самого! Така рідкісна цнота варта прекрасної поеми! Ви найщасливіша у світі людина. Фактом є те, що вам більше нема чого бажати!..
Я не суперечив йому, оскільки в душі знав, що обставини моїх заручин якраз залишають бажати багато чого. Я, той, хто глузував із релігії, хотів, щоб моя майбутня дружина була побожною; я, той, хто зневажав сентиментальність, прагнув побачити бодай найменший прояв її у жінці, чия врода збуджувала мою пристрасть! Утім, я рішуче глушив усі перестороги сумління та, не зазираючи в майбутнє, живив свою душу тим, що давали дні мого бездільного, безтурботного життя.
У газетах з'явилось повідомлення, що «найближчим часом відбудеться весілля Сибілли Ельтон, єдиної дочки графа Ельтона, та Джеффрі Темпеста, славнозвісного мільйонера» − не «славнозвісного письменника», зауважте, а «славнозвісного мільйонера»! Хоча в пресі мене й досі рекламували, Моджесон, мій видавець, ніяк не міг збільшити моїх шансів на тривалу популярність. Було оголошене десяте видання мого твору, але насправді продаж становив лише близько двох тисяч примірників. А роман Мевіс Клер «Незгода», який я так злісно й немилосердно лаяв, витримував тридцяту тисячу! Із великою досадою я переказав це Моджесонові, якого мої нарікання дуже засмутили.
− Боже, містере Темпест, ви не єдиний письменник, якого рекламує преса, а публіка не помічає! − вигукнув він. − Ніхто не може передбачити примх публіки, навіть найдосвідченіший видавець. Публіка перебуває поза сферою контролю видавця. Мевіс Клер − кістка в горлі багатьох письменників, а не тільки у вашому. Я щирим серцем слугую вам у цій справі, але мене нема в чому винуватити. Усі критики на вашому боці, їхні похвали майже одностайні. Що ж до «Незгоди», то це, як на мене, чудовий, сильний твір, але критики буквально роздерли його на шматки; втім, публіка любить і купує цю книжку а не купує вашої. У цьому немає моєї провини. Я побоююсь, що публіка перестала довіряти критикам, − вона тепер воліє мати власну незалежну думку. Якщо це справді так, то навіть найретельніше організована зграя газетярів виявиться безсилою. Для вас, містере Темпест, зроблено все, що тільки можна було зробити. Якщо результат вийшов не такий, якого ви сподівались, то я, запевняю вас, шкодую про це так само, як і ви. Мало авторів так запобігають, щоби здобути схвалення публіки; для більшості письменників такої похвали з боку культурної журналістики, яку маєте ви, було б більш ніж достатньо.
Я гірко засміявся: «похвала з боку культурної журналістики»! На жаль, я вже дещо знав про засоби, за допомогою яких здобувають подібну похвалу. Я почав майже ненавидіти свої мільйони: золото давало мені лише облудні лестощі товаришів-флюгерів, але безсиле було дати мені славу, таку славу, яку подекуди здобуває геній, що вмирає з голоду і в обіймах смерті досягає щастя панувати над серцями.
Одного разу, відчуваючи напад розпачу, я зопалу закинув Лючіо:
− Ви дотримали не всіх ваших обіцянок, друже: ви говорили, що можете дати мені славу!
Він допитливо глянув на мене.
− Так? Добре, але хіба ви її не маєте?
− Ні. Це не слава, це тільки популярність. Він усміхнувся.
− Слава, мій любий Джеффрі, за походженням означає «слово», лестощі юрби. Ви це маєте − завдяки вашому багатству.
− Але не завдяки своєму творові!
− Ви маєте схвальні відгуки критиків!
− Хіба вони чогось варті?
− Усього… на думку критиків! − знову всміхнувся він. Я мовчав.
− Ви говорите про свій твір… − вів далі він. − Я не можу дати точну оцінку вашому творові − про нього важко судити зі світського погляду. Однак у кожному творі слід вбачати дві складові: по-перше, мета, з якою він був написаний, по-друге, спосіб, у який було втілено задум. Твір повинен мати високу та безкорисливу мету − без цього він гине. Якщо ж його написано правдиво і щиро, то нагорода неодмінно прийде і лаври, вже сплетені, спустяться з небес, уже готові увінчати чоло митця. Жодна земна сила не може їх дати. Я не можу дати вам такої слави, однак я дав вам її чудову імітацію.
Я змушений був похмуро погодитись, однак помітив, що він наче сміється з мене. Більше я нічого не говорив про найближчий моєму серцю предмет, боячись наразитися на глум і зневагу князя. Я проводив багато безсонних ночей, намагаючись написати новий твір, щось своєрідне й сміливе, що змусило би публіку визнати в мені письменника, а не просто мільйонера. Але здатність творити, здавалось, відумерла в мені: у моїй свідомості, пригнічуючи відчуття власної безсилості, блукали невиразні ідеї, які мені не вдавалося втілити у слова. Мене опанувала така хвороблива схильність до надто прискіпливої самокритики, що після нервового аналізу кожної написаної сторінки я відразу рвав її.
На початку квітня я вперше відвідав Віллосмір, діставши звістку від тамтешніх декораторів та меблярів, що їхня робота добігає кінця і було б добре, якби я приїхав та оглянув там усе. Ми вирушили разом із Лючіо, і коли потяг мчав між веселих зелених пейзажів, відносячи нас від диму, бруду й галасу невгамовного сучасного Вавилона, я відчував, як спокій і радість сповнюють мою душу.
Перший погляд на замок, куплений так поспішно та легковажно, збудив у мені подив і захват. Це був гарний старовинний будинок в англійському стилі. Плющ і ясмин вилися вздовж червоних стін, чіпляючись за шпилястий дах. Крізь довгу лінію мальовничих садів сріблястою стрічкою звивалася річка Авон, де-не-де перев'язана, немов бантами, вузлами острівців у формі цифри «8». Дерева й кущі розбруньковувались у свіжій, могутній весняній красі; скрізь панувало світло і спокій, і я відчув, ніби якийсь тягар звалився з моїх рамен, давши мені можливість легко дихати на повні груди та радіти з цієї свободи.
Я оглянув кімнати своєї майбутньої оселі, подивляючи стиль і майстерність, із якою будинок було облаштовано та вмебльовано − аж до найдрібніших деталей, які тонко підкреслювали елегантність, вигоди й комфорт.
«Тут народилась моя Сибілла, − думав я з ніжністю закоханого, − тут, серед милих спогадів її дитинства, вона знову житиме вже як моя дружина, і ми будемо щасливі − так, будемо щасливі, попри всі ці нудні й безсердечні новочасні доктрини!»
У розкішній вітальні я зупинився біля вікна, звідки розлягався вид на зелені луки й ліси, − і мене охопило тепле почуття до мого друга, якому я мав завдячувати купівлею цього чудового маєтку. Обернувшись до князя, я обійняв його.
− Усе це справа ваших рук, Лючіо! − видихнув я. − Мабуть, я ніколи не зможу вам віддячити! Без вас я, либонь, ніколи б не по чув ані про Сибіллу, ані про Віллосмір; без вас я ніколи не був би таким щасливим, як нині!