Тут ми підійшли до натачанки.
− До потяга лишилося рівно двадцять хвилин, Джеффрі! їдьмо! І ми поїхали. Я стежив за червоними шпилястими дахами Віллосмірського замку, освітленого останнім промінням призахідного сонця, доки поворот дороги не сховав їх від очей.
− То вам подобається маєток? − спитав Лючіо.
− Неймовірно!
− А ваша суперниця, Мевіс Клер? Вона вам подобається?
Я подумав хвильку й відповів:
− Так. Вона мені подобається. І я тепер зізнаюся вам, що її роман мені також подобається. Це великий твір, гідний найвидатнішого письменника. Мені він завжди подобався, і саме тому я гудив його.
− Щось це занадто мудроване пояснення! − посміхнувся він.
− Ні, пояснення дуже просте, − заперечив я. − Я заздрив їй, і досі заздрю. її нечуваний успіх збудив у мені сильне почуття образи, і задля власного полегшення я написав ту статтю. Але я більше ніколи так не вчиню. Нехай вільно ростуть її лаври.
− Лаври зазвичай ростуть без чужого дозволу, − багатозначно промовив Лючіо, − причому здебільшого ростуть вони там, де їх не сподіваються. їх не можна культивувати в теплицях критики.
− Я вже знаю це! − вигукнув я, згадавши про власний твір, осипаний хвальними рецензіями. − Я вивчив цей урок напам'ять!
Він пильно подивився на мене.
− Це тільки один урок серед багатьох, які ви ще маєте вивчити. Це був урок щодо слави. Наступний буде про кохання.
Він усміхнувся, а я відчув острах і ніяковість. Я подумав про Сибіллу, про незрівнянно вродливу Сибіллу, яка зізналась мені, що не вміє кохати. Чи не доведеться нам учити урок удвох? І чи засвоїмо ми його?..
XXI
Приготування до весілля відбувалося швидко. Ми з Сибіллою почали отримувати купи подарунків, і тут я познайомився з досі незнаною мені фазою вульгарності й лицемірства світського товариства. Кожен із дарувальників знав міру мого багатства і міг зробити висновок, як мало було потреби в підношенні мені та моїй нареченій коштовних речей. Незважаючи на це, всі наші так звані «друзі» та знайомі намагались перевищити один одного у цінності та вишуканості різноманітних презентів. Якби ми були молодою парою, яка укладала б шлюб із чистим коханням, але без упевненості в майбутніх доходах, ми б не отримали нічого корисного та цінного − кожен постарався б відбутися чимось дешевим. Замість гарного сервізу з масивного срібла ми б одержали вбогий набір мельхіорових чайних ложечок, а замість дорогих книг із витонченими естампами − родинну Біблію за десять шилінгів. Звичайно, я добре розумів прихований сенс такої марнотратності наших приятелів: їхні подарунки були не більш як хабарами, надісланими з метою, яку легко було вгадати: по-перше, бути запрошеними на весілля; по-друге, бути зазначеними в нашому візитному списку, за яким складатимуться запрошення на прийоми та бали; крім того, вони розраховували на наш вплив у суспільстві та на можливість при нагоді позичити в нас грошей. На їхні облесливі подарунки ми відповідали стриманими подяками та презирством: у цьому ми з Сибіллою були цілком одностайні. Вона була втомлена та байдужно дивилась на безліч коштовних прикрас; моє самолюбство було підлещене, коли вона запевнила, що єдиною річчю, яка їй справді сподобалась, була рив'єра з сапфірів та діамантів, яку разом з обручкою, оздобленою тим самим коштовним камінням, я подарував їй на заручини. Я помітив, що їй також дуже сподобався подарунок Лючіо, взірцевий витвір ювелірного мистецтва: пояс у формі змії, чий тулуб складався з дрібних смарагдів, а голова − з рубінів та діамантів; ця змія, гнучка, немов тростина, обвивала талію Сибілли і, здавалося, дихала разом із нею. Особисто я не вважав, що ця прикраса пасує молодій нареченій, але оскільки всі інші висловлювали захоплення й заздрили володарці такої вишуканої коштовності, то і я нічого не сказав про своє незадоволення.
Даяна Чесней виявила тонкий смак, подарувавши Сибіллі чудову мармурову статую Психеї на п'єдесталі з масивного срібла та ебену Сибілла подякувала їй із холодною усмішкою.
− Ви даєте мені символ душі! − сказала вона. − Як це люб'язно з вашого боку − згадати, що якраз душі в мене й немає!
Її сміх заледенив бідолашну Даяну до кісток, як зізналася мені зі слізьми на очах добросерда маленька американка.
Тоді я дуже мало бачив Ріманського. Я був зайнятий з моїми повірниками, влаштовуючи фінансові справи. Добродії Бентам і Елліс наважились виступити проти мого рішення відписати половину грошей майбутній дружині; але я не терпів втручання, тож документ було складено, підписано й засвідчено. Граф Ельтон не міг нахвалитись на мою «нечувану великодушність» та «шляхетну вдачу» і всюди звеличував мене, дійшовши до того, що сам зробився ходячою рекламою чеснот свого майбутнього зятя. Вочевидь, для нього розпочиналось нове життя: він відверто фліртував із Даяною Чесней, а про свою паралізовану дружину зовсім не згадував. Сибілла повсякчас перебувала в руках кравчинь і модисток, і ми бачилися щодня лише по кілька хвилин. У ці хвилини вона була чарівна, ставала навіть ніжною, а проте, незважаючи на мій захват і кохання до неї, я відчував, що вона була моєю рівно настільки, наскільки могла б бути моєю куплена невільниця: даючи мені вуста для цілунку, вона вважала, що я маю право їх цілувати, бо заплатив за це; її ніжні слова були завчені, а вся її поведінка − ретельно розпланована. Я намагався позбутись цього враження, але воно надалі вперто переслідувало мене, потьмарюючи мою радість.
Тим часом розмови про мій розрекламований твір поступово вгамовувались. Моджесон надав мені значний кошторис витрат на публікації, і я слухняно сплатив за всіма рахунками. Час від часу згадка про мій «літературний тріумф» з'являлася в тій чи іншій газеті, але загалом мало хто говорив про мій «славетний» твір, а ще менше було тих, хто читав його.
Я зловтішався, що така сама доля спіткала роман іншого автора під назвою «Марій-епікурієць», який був розхвалений газетярською зграєю, але зазнав невдачі у публіки. Журналісти, з якими я мав зв'язки, почали віддалятись від мене, мов речі, викинені в бурю з корабля в море. Здається, вони бачили, що я не мав наміру справляти для них обіди та вечері, й розуміли, що шлюб із дочкою графа Ельтона піднесе мене на такий суспільний щабель, де Ґраб-стрит не зможе вільно дихати та зручно витягати ноги. Купа золота, на якій я сидів наче на троні, не давала мені наблизитись навіть до задніх дворів та тісних коридорів храму літератури, і я, майже несвідомо для самого себе, віддалявся від цього храму, захищаючи очі, немов проти сонця, і дивлячись здаля на блискучі вежі, куди через високий портик увіходила легка жіноча постать, повернувши увінчану лаврами голівку та всміхаючись до мене з божественним співчуттям, перед тим як піти вклонитися богам.
Утім, якщо спитати пресу, то кожен газетяр сказав би, що я маю великий успіх. Я, тільки я усвідомлював усю гіркоту своєї поразки. Я не зворушив серця публіки; мені не вдалося пробудити моїх читачів з апатії їхнього нудного, банального буденного життя, не вдалося змусити їх повернутись до мене з розкритими обіймами та вигукнути: «Більше, більше цих думок, які втішають і надихають нас! Завдяки їм ми чуємо над життєвими бурями голос Бога!» Я не досяг цього; але, що найгірше, в мене з'явилося переконання, що я міг би досягти цього, якби залишився бідним! У мені було вбито здорову потребу людини − потребу праці.
Я знав, що не мушу нічого робити задля прожиття; що товариство, у якому я обертався, вважало б за дивне, якби я надумав працювати; що тепер я, навпаки, зобов'язаний був витрачати гроші на дурні розваги, оскільки у вищому світі це іменувалося «веселощами». Мої знайомі, не зволікаючи, являлись до мене з порадами, як можна змарнувати надлишок мого багатства. Чому б мені не збудувати собі мармуровий палац на Рив'єрі? Або яхту, яка перевершить «Британію» принца Вельського? Чому б мені не заснувати театр? Не видавати газет? Коли оприлюднювали інформацію про той чи інший нещасний випадок і збирали гроші для полегшення чийогось страждання, я незмінно давав десять гіней і приймав подяку за «щедру допомогу», тоді як для мене десять гіней було все одно, що десять пенсів. Коли зводили пам'ятник якомусь видатному діячеві, котрий, як водиться на світі, був жертвою нерозуміння до самої смерті, я знову виймав свої десять гіней, хоча легко міг би взяти на себе всі витрати на спорудження монумента і при цьому не зубожіти. З усім своїм багатством я не робив нічого гідного похвали. Я не допомагав терплячим трударям, які опановують мудрі науки мистецтва та літератури. Я не розсипав щедрот між убогих, і коли одного разу до мене зайшов священик, худий, із серйозним обличчям і полум'яними очима, щоб із нервовою соромливістю змалювати мені жахливі страждання хворих і голодних вірян та спитати, чи не схочу я віддати належне людинолюбству й хоча б трохи полегшити ці страждання, я − сором сказати! − відпустив його з совереном, і мене вкинули у жар його прості слова: «Нехай благословить вас Господь, я вдячний вам». Я бачив, що сам він був злиденним; я міг би ущасливити його вбогу паству і його самого кількома змахами пера, виписавши чек на суму, втрати якої я б ніколи не відчув; однак я нічого не дав йому, крім однієї золотої монети, й дозволив йому так піти! Він запрошував мене подивитись на його нужденну парафію: «Вірте мені, містере Темпест, − сказав він, − мені було б боляче, якби ви подумали, − як багато заможних людей, на жаль, схильні думати, − що я прошу грошей для вдоволення своїх особистих потреб. Якби ви відвідали парафію та власноруч роздали милостиню, це справило б мені велику втіху й піднесло б дух народу». Я поблажливо всміхнувся й запевнив його, не без іронії в голосі, що я переконаний у чесності та безкорисливості духівництва, а потім послав слугу, щоб той чемно провів його до дверей. І я пам'ятаю, того самого дня я пив за сніданком «Шато-Ікем» по двадцять п'ять шилінгів за пляшку.