Мій румак майже голова в голову мчав із конем першого міністра, і протягом кількох секунд було невідомо, на чиєму боці фортуна; але коли обидва жокеї наблизились до мети, Амієль, чия сухорлява, тонка, одягнена в яскраво-червоний шовк постать наче припала до коня, пустив Фосфора несамовитим алюром; кінь буквально летів над землею і досяг призового стовпа, на ярд чи два випередивши свого суперника. Вибух схвальних вигуків сповнив повітря, і я зробився героєм дня − улюбленцем черні. Мене забавляла поразка міністра: він погано сприйняв такий удар. Я не цікавився політикою; ми не були знайомі особисто, і я ні на йоту не дбав про його почуття, але був задоволений − у дещо сатиричному розумінні − з того, що зненацька став людиною важливішою, ніж він, і то лише тому, що мій кінь переміг на дербі. Раніше, ніж я добре усвідомив, де перебуваю, мені вже було влаштовано зустріч із принцом Вельським, який потиснув руку та привітав мене; найшляхетніші аристократи Англії прагнули познайомитися зі мною, і я подумки глузував із цього вияву смаку й культури з боку «британських джентльменів». Вони натовпом оточили Фосфора, дикі очі якого утримували від фамільярного поводження; кінь мав такий вигляд, ніби щомиті був готовий знову бігти з тим самим успіхом та не меншим задоволенням. Темне, лукаве обличчя Амієля, його жорсткі тхорячі очі, здавалося, збуджували в більшості вельмож антипатію, але його відповіді на всі питання були незмінно точні, ввічливі та не позбавлені дотепності.
Для мене найдивовижніша суть усього полягала в тому, що я, Джеффрі Темпест, колись голодний письменник, потім мільйонер, нарешті став уславленим − тільки завдяки коневі, який виграв дербі; я досяг слави серед тих, кого торговці називають «освіченими та шляхетними»; це була саме та слава, що збуджує набридливі лестощі та безсоромне переслідування всіх дам напівсвіту, котрі бажають діамантів, коней та яхт в обмін на кілька заражених поцілунків із їхніх підмальованих вуст… І я стояв під зливою компліментів, усміхаючись та вдаючи неймовірне задоволення; я поводився привітно й чемно, однак у глибині душі я зневажав цих людей, цих хвалькуватих лицемірів, − зневажав їх із такою силою, що навіть сам дивувався.
Коли нарешті ми разом із Лючіо, який, як завжди, знав усіх і приятелював, здавалося, з усіма, пішли з верхогонів, він заговорив до мене таким м'яким, лагідним тоном, який я нечасто від нього чув.
− Попри все ваше самолюбство, Джеффрі, у вашій натурі є щось сильне й шляхетне, щось таке, що повстає проти брехні та підлоти. Чому ви не даєте волі цьому прагненню?
Я здивовано глянув на нього й засміявся.
− Не даю волі? Що ви цим хочете сказати? Чи не хочете ви, щоб я говорив у вічі цим хвалькам, що я знаю їхню справжню сутність? Щоб я давав зрозуміти брехунам, що розпізнаю їхні побрехеньки? Мій любий друже, якщо я так поводитимусь, товариство почне гарячкувати!
− Як би воно не гарячкувало, гарячішим від пекла не стане; зрештою, ви все одно не вірите в пекло, − зауважив він. − Алея не мав на увазі, щоб ви відверто ображали їх. Образлива відвертість − вияв не шляхетності, а глупства. Чинити шляхетно − краще, ніж говорити.
− І як же я, на ваш погляд, мав би чинити? − з цікавістю спитав я.
Якийсь час він мовчав, вочевидь, серйозно, щоб не сказати тяжко, роздумуючи; нарешті відповів:
− Моя порада може видатись вам дивною, Джеффрі, але ви її хотіли, тож почуєте. Давайте волю шляхетним прагненням вашої натури − нехай світ називає це божевіллям! Не жертвуйте вашим високим почуттям правоти задля того, щоб підпорядковуватися чиїйсь владі чи впливові, і попрощайтеся зі мною. Я вам корисний лише тим, що задовольняю ваші різноманітні забаганки та знайомлю вас із тими особами − великими чи незначними, − яких ви хочете знати заради власного зиску. Повірте мені: якщо ви облишите всі ці дурниці, увесь цей лицемірний, вульгарний стиль існування й мене разом із ним − це буде набагато краще для вас і дасть вам більше розради в неминучий день вашої смерті. Нехай «товариство» надалі крутиться дзиґою у своєму безумстві − покажіть їм, що весь їхній блиск, розкіш і пиха не варті нічого в порівнянні з високою душею чесної людини! Христос сказав багатому вельможі: «Продай майно твоє і роздай убогим».
Хвилину чи дві я не відповідав, а він, зблідлий, в очікуванні спостерігав за мною.
Якийсь докір сумління змусив мене здригнутись, і я відчув невиразний жаль − жаль за тим, що, маючи величезні умови для того, щоб робити добро моїм ближнім, я не був анітрохи вищим морально, ніж ті вульгарні люди, які становлять так звану «верхню десятку» світу. Я віддавався тим самим егоїстичним задоволенням, що й вони; я був таким самим солодкомовним та лицемірним, як і вони. Вони грали свою комедію, а я свою; жоден з нас ані на мить не ставав самим собою. Правду кажучи, одна з причин, чому світські джентльмени і дами не терплять самотності, − те, що для них нестерпно перебувати сам на сам зі своїм справжнім «я»: вони носять на собі ганебний тягар таємних пороків.
Однак моє душевне хвилювання невдовзі минулось, і я посміхнувся, беручи Лючіо під руку:
− Ваша порада, любий друже, згодилась би для проповідника, який закликає до спасіння душі, але для мене вона нічого не варта, оскільки послухатися її − неможливо. По-перше, попрощатися з вами назавжди − було б чорною невдячністю з мого боку;по-друге, товариство з його сміховинним фанфаронством усе-таки конче потрібне, хоча б для розваг − як моїх, так і моєї майбутньої дружини, і ми не зашкодимо собі, якщо приєднаємось до загального хору; по-третє, якби я віддав половину свого майна вбогим, мені б за це не подякували, а тільки вважали б мене божевільним.
− А ви б хотіли вдячності?
− Природно, що так! Більшість людей прагне бодай найменшої вдячності за вчинене добро.
− Але ж і Творець рідко коли дістає її!
− Друже, я кажу про реалії цього світу та про людей, які живуть у ньому. Той, хто дає щедро, прагне визнання своєї великодушності;однак якби я віддав убогим половину свого майна, то в газетах про це написали б не більш як шість рядків, а товариство вигукнуло б: «Що за дурень!».
− Тоді не говорімо більше про це, − сказав Лючіо; брови його розгладились, а очі прибрали звичайного веселого, насмішкуватого виразу. − Вигравши дербі, ви зробили все, чого сподівається від вас цивілізація дев'ятнадцятого століття, і за це вас будуть запрошувати всюди. Незабаром ви обідатимете у Мальбрукському палаці, а якщо захочете, то впливова лазівка й маленька політична інтрига відкриють вам двері до Кабінету міністрів. Людина з п'ятьма мільйонами на рахунку й переможець дербі на додачу − хто може дорівнятись до вас у могутності? Жодна інтелектуальна величне дасть вам такого становища! Люди заздрять вам. Слава людини, здобута за допомогою коня, − це щось насправді дивовижне!
Він голосно розсміявся й більше не згадував у розмовах зі мною про «шляхетні прагнення» моєї натури. Я не знав, що він зробив ставку на мою душу − і програв. Відтоді він дотримувався щодо мене рішучої манери, невблаганної до страшного кінця.
…Моє весілля відбулось у призначений день червня з усією пишнотою й екстравагантністю, яка годилася для мого становища та становища жінки, яку я обрав собі за дружину. Немає потреби детально змальовувати бучну церемонію: будь-яка модна «дамська газета», описуючи весілля графської дочки з мільйонером, дасть повне уявлення про загальний ефект! Це було яскраве видовище; розкішні туалети та прикраси знищували геть усякі роздуми про священну врочистість «божественного обряду». Зворушливі слова Євангелія не привернули й половини тієї уваги, яку було звернено на пишні банти з перлів і діамантів, що прикріплювали вишитий трен нареченої до пліч.
На церемонії був присутній «увесь світ зі своєю дружиною» − той світ, який не знає та не хоче знати про існування іншого світу, хоча сам являє собою меншу частину суспільства. Навіть принц Вельський зробив мені честь своєю присутністю. Обряд вінчання здійснювали двоє сановних церковних прелатів; вони привертали увагу надмірною шириною білих рукавів та стихаря і збуджували пошану як огрядністю фігур, так і лиснючою червоністю облич.