Але безжальні думки не зникали з моєї свідомості, і я далі гірко розмірковував про своє лихо. Чи заслуговує вона, Сибілла, на тяжчий осуд, ніж я сам? Я одружився з нею на власний вибір; вона говорила мені: «Я − зіпсована істота, виплекана на хисткій моралі та низькопробній літературі нашого часу». І це виявилося правдою! Вона безліч разів довела мені, що це так, і пекучий сором проймав мене, коли я згадував її «доводи»!
Підвівшись, я знову почав схвильовано ходити сюди-туди, охоплений лихоманкою самозневаги й відрази. Що міг я зробити з жінкою, з якою тепер був пов'язаний на ціле життя? Спробувати її переробити? Вона б лише презирливо засміялась на мої спроби! Переробити самого себе? Вона почала б глузувати з моєї безхарактерності! А крім того, чи не принижував я сам себе дужче, ніж вона мене принижувала? Чи не була й вона, в свою чергу, жертвою моїх брутальних пристрастей?
Змучений, збезумілий, я несамовито метався берегом озера − і раптом здригнувся, наче почув пістолетний постріл: серед тиші почувся плескіт хвиль, потривожених веслом, і ніс маленького човна увігнався в берег. Човняр шанобливо запропонував мені свої послуги солодкозвучною французькою мовою. Я погодився й за дві хвилини опинився в човні. Червоне призахідне сонце немов полум'ям заливало засніжені гірські вершини, а воду забарвлювало в рубіновий колір вина. Гадаю, човняр помітив мій кепський настрій і скромно мовчав, а я, насунувши капелюха на очі, лежав на кормі й віддавався роздумам.
Вистачило лиш одного місяця подружнього життя, щоб «безсмертний» шал кохання заступився хворобливим переситом! Були навіть моменти, коли моя незрівнянно гарна дружина здавалась мені потворною: тепер, коли я знав її натуру, жодні зовнішні принади не могли змусити мене забути про мерзенну внутрішню сутність. Однак що повсякчас заводило мене у глухий кут, так це її витончене лицемірство, її неперевершене вміння брехати. Подивитись на неї, послухати її − і кожен сприйняв би її за взірець чистоти й святості, за ніжне створіння, яке можна настрахати брутальним словом, за втілення найґраційнішої жіночності. Саме так міг би подумати про неї сторонній − але як жорстоко він би помилився!
Серця вона не мала; цей факт був мені доведений через два дні після весілля, коли, перебуваючи в Парижі, ми отримали телеграму, яка сповіщала про смерть її матері. Паралізована графиня Ельтон, судячи з усього, померла нагло − або в день нашого весілля, або наступної ночі; але граф уважав за краще почекати сорок вісім годин, перш ніж потривожити наше блаженство сумною звісткою. Телеграма супроводжувалася коротким листом до дочки, заключні рядки якого були такі:
«Оскільки ти молода дружина і подорожуєш за кордоном, то я радив би тобі не вдягати жалоби. За цих обставин, далебі, в цьому немає жодної потреби».
Сибілла охоче послухала поради, але в своїх численних розкішних туалетах трималась переважно білого та блідо-лілового кольорів, аби не надто порушувати пристойність у думці знайомих, яких ми могли випадково зустріти під час відвідин за кордоном.
Жодне слово жалю не вихопилося з її вуст, і жодна сльоза за померлою матір'ю не пролилася з її очей. Вона тільки сказала:
− Як добре, що її страждання скінчилися! − Потім з іронічним усміхом додала: − Цікаво, коли ми отримаємо від Ельтон-Чесней весільні листівки?
Я не відповів: мені було боляче через відсутність у неї теплого почуття за таких прикрих обставин; крім того, я відчув певне забобонне пригнічення через те, що смерть сталася в день нашого вінчання.
Це, одначе, було вже справою минулого; сплив місяць − місяць щоденного, щогодинного руйнування ілюзій, і тепер, опинившись сам на сам із голою прозою життя, я зрозумів, що взяв за дружину гарну тварину з безсоромною душею розпусниці. Тут я спинився й запитав себе: чи не був розпусником і я теж?..
Гаразд, я припускаю це; однак чоловіча розбещеність, навіть доведена до надмірності в палкій юності, зазвичай під впливом великої любові заступається сильним прагненням бачити в коханій жінці скромність і чистоту. Нехай мужчина дозволяв собі шаленіти й грішити; якщо в ньому залишилося щось добре, то настає врешті-решт час, коли він отямлюється й періщить власні пороки бичем самозневаги; відчувши тяжкий біль, страждаючи всіма фібрами від заслуженої кари, він духовно припадає до ніг чистої, щиросердої жінки, чия світла душа, ніби янгол, співчутливо схиляється до нього; він віддає їй своє життя зі словами: «Роби з моїм серцем, що хочеш, − воно твоє!» І горе тій, яка сприйме цей дар як забавку! Жоден чоловік, навіть той, хто провадив розпусне життя, не обере собі за дружину «легкої» жінки − він буде радніший випустити собі кулю в чоло, щоб покласти край усьому.
Сонце хилилось на захід, сутеніло; маленький човен плив спокійними водами, і тінь, подібна до вечорових сутінків, огортала мою душу. Знову я запитував себе: хіба в цілому світі немає щастя?
Тієї хвилини з маленької каплиці на березі почулися гармонійні дзвони; в моїй душі пробудилися спогади, і на очах мало не виступили сльози. Мевіс Клер − вона була щаслива! Мевіс, із її щирими безстрашними очима, ніжним обличчям і світлою натурою! Мевіс, яка носила вінець слави так само природно, як дитина носить вінок із конвалій! Вона, з її обмеженими статками, що залежали від її повсякчасної ретельної праці, − вона була щаслива!
А я − з моїми мільйонами − був нещасним! Як це могло бути? Чому? Що я такого зробив? Я жив, як живуть мої товариші; я дотримувався узвичаєного життєвого устрою суспільства; я вшановував друзів й успішно придушував ворогів, чинячи так само, як чинять інші, хто має багатство; нарешті, я одружився з жінкою, про яку мріє більшість чоловіків! Однак… ніби якесь прокляття тяжіло наді мною. Чого мені бракувало в житті?..
Насправді я знав відповідь на це питання, але соромився її: мрію про чисте почуття я називав «сентиментальною маячнею» і ставився до неї зі зневагою. Лише тепер я мусив усвідомити, що без цієї «сентиментальної маячні» немає справжнього життя.
Я зрозумів, що мій шлюб із Сибіллою був не більш як вульґарним фізичним зв'язком; що всі глибокі прекрасні почуття, які освячують подружнє життя, були зневажені. Взаємна повага, співчуття, довіра − ось ті тонкі духовні узи, яких не пояснить жоден науковий аналіз; вони є міцнішими за матеріальні зв'язки, оскільки єднають між собою безсмертні душі після смерті тіл; але між мною та моєю дружиною нічого цього не існувало й не могло існувати.
Що я маю робити зі своїм життям? − ставив я собі сумне питання. Досягти слави, справжньої слави, врешті-решт?! З принадними очима Сибілли, яка лише сміятиметься з моїх спроб, − ніколи! Якби в мені пробудилася здатність до творчого мислення, вона б убила її!
…Минула година. Човняр доправив мене до берега, і я, заплативши, відпустив його.
Сонце сіло; густі багряні тіні спали на гори, й одна чи дві маленькі зірочки слабо заблищали на заході. Я поволі попрямував до вілли, у якій ми зупинилися. Вілла належала до великого готелю округу, але розташовувалася відокремлено, і ми займали її задля спокою та незалежності. На додачу до мого лакея Морріса та покоївки моєї дружини у нашому розпорядженні були деякі готельні слуги.
Я знайшов Сибіллу в саду, вона сиділа в плетеному кріслі; очі її були звернені на червону смугу світла після заходу сонця, а в руках вона тримала книжку − один із тих гидких, неподобних романів, що їх пишуть жінки, щоб принизити та зганьбити жіночу стать. У раптовому вибуху нестримного гніву я вихопив у неї книжку та жбурнув в озеро.
Вона не виявила ні здивування, ні образи; вона лише перевела очі з багряного неба на мене й ледь посміхнулася.
− Який ти сьогодні розлючений, Джеффрі! − сказала вона. Я дивився на неї в похмурому мовчанні. її туалет − від легкого капелюшка з блідо-ліловими орхідеями, що відтіняли її каштанове волосся, до носика тонко гаптованого черевичка − був бездоганним, і сама вона була бездоганна. Неперевершена… облудниця!
Моє серце калатало, щось душило мене в горлі; здавалося, я міг би вбити її − за огиду й хіть, які вона збуджувала в мені.
− Мені дуже прикро, − сказав я хрипко, уникаючи її погляду, − але я не можу бачити тебе з такою книжкою.
− Ти знаєш її зміст? − спитала вона з тією самою легкою посмішкою.
− Можу здогадуватись.
− Нині вважається, що такі речі повинні бути написані, − вела далі вона. − І, судячи з похвал, які розсипає преса книжкам такого штибу, суспільна думка дозволяє, щоб дівчата мали змогу дізнатись про все стосовно шлюбних взаємин, перш ніж вони самі укладуть шлюб, − для того, щоб вони виходили заміж із відкритими, широко відкритими очима.