Я майже ридав, охоплений відчаєм.
− Ти не можеш не бути негідним, − сказала вона, пильно дивлячись на мене, − оскільки ти чоловік. Я негідна, оскільки я жінка. Якби ми вірили в Бога, тоді, можливо, змогли б відшукати інший життєвий шлях, інший спосіб кохати − хтозна! Але ні ти, ні я не маємо ані крихти віри в Істоту, буття Якої наполегливо спростовується всіма вченими нашого часу. Нас уперто вчать, що ми тварини − й нічого більше; однак не варто соромитися цієї тваринності! Тваринність і атеїзм схвалюють і наука, і преса. Духівництво неспроможне наснажити внутрішньою силою ту віру яку воно пропагує. Ходімо, Джеффрі, не стій у задумі під цими соснами, як уражений Парсифаль. Викинь геть те, що тривожить тебе, − твоє сумління! Викинь його, як викинув книжку, що я читала! І візьми до уваги, що більшість чоловіків твого типу були б горді стати здобиччю негідної жінки; тож привітай себе з тим, що маєш мене за дружину! Я мислю настільки широко, що завжди даватиму тобі повну свободу у всьому, − якщо ти, звичайно, даватимеш таку саму свободу мені! Нині всі шлюби на цьому тримаються, принаймні в нашому колі; інакше «священні узи» були б нестерпні. Ходімо!
− Ми не можемо жити разом, маючи такі стосунки, Сибілло! − хрипко промовив я, прямуючи поруч із нею до вілли.
− Чому? Можемо! − недобра посмішка заграла на її вустах. − Ми можемо робити те саме, що роблять інші; немає потреби вирізнятися з оточення, наче навіжені дурні! Немає потреби вдавати взірцеве подружжя − нас лише зненавидять! Безсумнівно, краще бути популярними, ніж доброчесними: доброчесність ніколи не оплачується. Дивись, іде наш забавний німець-лакей − доповісти нам, що обід подано. Будь ласка, не дивись так сумно, адже ми не сварились, і не треба давати слугам привід думати, ніби у нас чвари.
Я не відповідав. Ми ввійшли до будинку й сіли обідати. Сибілла підтримувала розмову, хоча я відповідав коротко і прохолодно; після обіду ми, як завжди, пішли до ілюмінованого саду суміжного готелю послухати оркестр. Сибіллу знали, вона збуджувала загальний захват своєю вродою; і поки вона підходила до своїх знайомих, спілкуючись то з однією групою, то з іншою, я сидів у похмурому мовчанні, спостерігаючи за нею з дедалі більшим здивуванням і… страхом. її краса здавалась мені подібною до краси отруйної квітки, яка, чаруючи формою та барвами, дихає смертю на того, хто зірве її зі стеблини. І тієї ночі, коли я тримав її в обіймах і відчував у темряві биття її серця, жах охопив мене − жах, що я можу задушити її, коли вона лежить на моїх грудях, задушити, як упиря, що висисає мою кров і сили.
XXVII
Ми завершили весільну подорож раніше, ніж планувалось, і повернулись до Англії, до Віллосмірського замку, приблизно в середині серпня. Невиразна ідея зродилася в мені й додавала надії: я мав намір познайомити мою дружину з Мевіс Клер, сподіваючись, що цілющий вплив ніжної, щасливої, незворушно спокійної істоти, яка мешкала в маленькому котеджі, немов радісна пташка в затишному гніздечку, може пом'якшити безжальну пристрасть Сибілли до холодного аналізу, її зневагу до шляхетних ідеалів. У графстві Варвік на той час стояла надзвичайна спека; троянди були в повному розквіті, густе листя кедрів та дубів у парках давало приємний затінок, у якому відпочивало стомлене тіло, а спокійна краса лук тішила виснажену душу.
Урешті-решт, нема на світі країни прекраснішої, ніж Англія! Немає жодної країни, так рясно обдарованої зеленими лісами, яскравими квітами; жодна не може похвалитись такими поетичними куточками, придатними для мрійливого усамітнення. В Італії, у країні, оспіваній істеричними, екзальтованими поетами, які хтозна-чому вважали, що це єдиний край, гідний уславлення, − поля вбогі та зчорнілі, випалені надто пекучим сонцем; там немає тінистих путівців, які пролягають уздовж кожного англійського берега; і манія італійців безжально вирубати найкращі дерева не лише зашкодила кліматові, але й зіпсувала ландшафт настільки, що важко повірити в колишню красу Італії, яку й досі помилково вихваляють. Принаймні на цілому обширі Італії неможливо відшукати такої гарної місцинки, якою був Лілія-котедж у задушливому серпні. Мевіс сама дбала про свій сад, вона мала двох садівників, які за її вказівками поливали траву й дерева; і неможливо було уявити собі щось чарівніше, ніж мальовничий будиночок у старовинному стилі, вкритий кущами троянд і ясмину, які, здавалося, перев'язували дах вузлуватими гірляндами; навколо котеджу стелилася смарагдова лука з альтанками, оброслими густою зеленню, де знаходили райський притулок усі співучі пташки, й вечорами їх мелодії бриніли, немов струмені водограю.
Я добре пам'ятаю той день, тихий, спекотний і млосний, коли я повів Сибіллу знайомитися з письменницею, якою вона здавна захоплювалась. Стояла така спека, що птахи в наших парках мовчали, але, підійшовши до Лілія-котеджу, ми відразу ж почули щебетання дрозда десь угорі, між троянд, − ніжні звуки, сповнені «солодкого спокою»; а десь на віддалі голуби-«критики» глухо туркотіли про щось, знане лише їм.
− Яке чудове місце! − сказала моя дружина, відчинивши хвіртку та проходячи повз духмяний живопліт із жимолості та ясмину. − Справді, воно краще за Віллосмір!
Нас провели до вітальні, і Мевіс, попереджена про наш візит, не змусила довго на себе чекати. Коли вона вийшла, вбрана в легку білу сукню, що м'яко обгортала її стрункий стан, із паском зі звичайної стрічки, − дивна болісна туга защемила в моєму серці. Гарне спокійне обличчя, веселі й водночас мрійливі очі, чутливі вуста й особливо світлий погляд щастя, що надавав її рисам такого ясного й милого виразу, − усе це говорило мені, якою повинна бути жінка та якою вона частіш за все не є.
Як я міг ненавидіти Мевіс Клер! Я навіть удався до пера, щоб завдати їй удару шляхом анонімної критики! Однак це сталося раніше, ніж я познайомився з нею, раніше, ніж зрозумів різницю між нею та опудалами у спідницях, які вдають із себе романісток, не вміючи правильно писати англійською мовою, і говорять у товаристві про свої твори з зухвалістю, запозиченою від Ґраб-стрит і дешевих газетярських кнайп. Так, я ненавидів її… А тепер… тепер я майже любив її. Сибілла, висока, велична, прегарна Сибілла, дивилась на тендітну письменницю з подивом і захватом.
− Подумати лишень, що ви і є славнозвісна Мевіс Клер! − сказала моя дружина, всміхаючись і подаючи руку. − Я чула, що ви не схожі на письменницю, але навіть не уявляла собі, що ви така, якою я вас бачу.
− Бути схожою на письменницю не завжди означає бути письменницею, − зауважила Мевіс, сміючись. − Дуже часто можна зустріти жінок, які докладають усіх зусиль, аби бути схожими на письменниць, але при цьому не мають ані найменшого уявлення про літературу. Але яка я рада бачити вас, леді Сибілло! Знаєте, коли я була маленькою дівчинкою, я спостерігала за вами, як ви гралися на луці.
− А я за вами, − відповіла Сибілла, − ви робили ланцюги зі стокроток та кульки з буквиць у полі, на протилежному березі Авону Я дуже рада, що ми сусіди. Ви маєте часто бувати в мене у Віллосмірі.
Мевіс не відразу відповіла, вона якраз розливала чай. Сибілла помітила це і лагідно повторила свої слова.
− Ви будете приходити, чи не так? Чим частіше, тим краще. Ми повинні заприятелювати!
Тоді Мевіс звела усміхнені очі.
− Ви справді хочете цього? − спитала вона.
− Чи хочу я? − перепитала Сибілла. − Так, звичайно, хочу!
− Як ви можете сумніватися в цьому? − вигукнув я.
− Даруйте мені, що поставила таке питання, − сказала Мевіс, досі всміхаючись, − але, бачите, ви тепер, як то кажуть, магнати графства, а магнати графства зазвичай уважають, що вони безмірно вищі від якихось там письменників.
Вона засміялася, і в її синіх очах блищала веселість.
− Гадаю, більшість магнатів ставляться до літераторів, як до такого собі химерного різновиду людей, який їх забавляє. Тимчасом найбільші серед моїх вад, як мені здається, − це гордість і несамовито впертий дух незалежності. Правду кажучи, мене запрошували багато хто з так званої шляхти, і коли я їздила, то зазвичай досадувала на себе потім.
− Чому? − спитав я. − Вони робили собі честь, запрошуючи вас.
− О, не думаю, що вони так вважали! − відповіла вона, гордо струснувши білявою голівкою. − Вони були переконані, що роблять мені велику ласку, хоча насправді це я зробила їм ласку: адже я мусила полишити товариство Афіни Паллади в моєму кабінеті задля товариства франтуватих фешенебельних дам із крученим волоссям! − Ясна усмішка знов осяяла її обличчя, і вона вела далі: − Якось мене було запрошено на сніданок до барона й баронеси, які запросили ще кількох гостей, щоб, як вони сказали, познайомити їх зі мною. Мене було відрекомендовано лише двом чи трьом з-поміжних; решта сиділи й розглядали мене, ніби я була новим сортом риби або птиці. Потім барон показав мені свій будинок, називаючи ціни на картини та порцеляну; він був такий добрий, що навіть пояснив, котрі з виробів належали до дрезденських майстерень, а котрі − до дельфських, хоча я гадаю, що могла б сама, попри моє невігластво, просвітити його в цих питаннях. І хоча я люб'язно посміхалася впродовж того прийому, вдаючи несосвітенне захоплення, однак більше вони мене ніколи не запрошували! Я не можу збагнути: невже вони справді запрошували мене лишень для того, аби вразити каталогом хатнього начиння? Бо інакше − чим я заслужила таку неласку, щоб ніколи більше не бути запрошеною?