− То, мабуть, були якісь парвеню, − сказала з обуренням Сибілла. − Добре виховані люди ніколи не стануть оцінювати перед вами своє майно, якщо тільки вони не євреї.
Мевіс засміялась, і її веселий сміх був схожий на дзеленчання дзвоників.
− Я не скажу, хто вони були: мушу ж я щось приберегти для літературних мемуарів на старість! Я переповіла вам інцидент лише для того, щоб пояснити, чому я спитала вас, чи справді ви хочете, щоб я бувала у Віллосмірі. Барон та баронеса, про яких я згадала, розсипали так багато компліментів мені й моїм книжкам, що створювалося враження, ніби вони мріють бачити мене своїм найближчим другом, − а це було не так. Я знаю, деякі дами обіймають мене, звіряються з найкращих почуттів та запрошують до себе, хоча насправді їхня приязнь − ніщо інше, як лицемірство. Я не домагаюся ні обіймів, ні запрошень і не тільки не вважаю за ласку, коли мене запрошує хтось із найвищої аристократії, але, навпаки, вважаю, що це ласка з мого боку − пристати на запрошення. Навіть не йдеться про мене особисто: особисто я нічого не варта; найважливіше − це гідність літератури як мистецтва і фаху. Якби інші автори підтримали таку настанову, ми могли б піднести прапор літератури до тієї висоти, на якій він перебував за часів Скотта і Байрона. Маю надію, ви не картатимете мене за мої гордощі?
− Навпаки, я вважаю, що ви маєте цілковиту рацію, − палко промовила Сибілла. − І я схиляюся перед вами за вашу незалежність і мужність; я знаю, аристократія в переважній більшості настільки вульгарна, що мені стає соромно належати до неї. Однак можу вас запевнити: якщо ви зробите нам честь і станете нашим другом, ви не пошкодуєте про це. Спробуйте полюбити мене, якщо можете.
Із чарівною усмішкою на прекрасному обличчі вона нахилилася вперед. Мевіс дивилась на неї серйозно й захоплено.
− Яка ви гарна! − відверто сказала вона. − Певна річ, вам про це всі твердять, і я не можу не приєднатися до загального хору. Для мене гарне обличчя подібне до гарної квітки: я не можу не захоплюватись ні одним, ні другим. Краса − це щось божественне, і хоча часто говорять, що негарні люди завжди є людьми добрими, мені важко вповні повірити в це. Напевно, природа дає прекрасне обличчя прекрасній душі.
Сибілла, яка мило посміхалася на перші слова компліменту, що пролунав з вуст однієї з найталановитіших жінок, тепер сильно зашарілась.
− Не завжди, міс Клер, − сказала вона, ховаючи блиск очей під довгими віями. − Так само легко уявити собі прекрасного злого духа, як і прекрасного янгола.
− Правда! − Мевіс замислено глянула на неї, потім, раптово засміявшись веселим сріблястим сміхом, додала: − Цілковита правда! Я не можу змалювати собі потворного злого духа, оскільки вважається, що злі духи безсмертні, а я переконана, що потворне й безсмертне несумісні. Очевидна потворність − атрибут самого лише людства, і негарне обличчя − пляма на творінні; ми можемо втішатися лише роздумами про те, що воно, на щастя, тлінне, і з часом душа, ув'язнена в потворній шкаралупі, вивільниться з неї і, можливо, прибере кращої оболонки. Так, леді Сибілло, я прийду до Віллосміру: я не можу зректись нагоди милуватися такою красою, як ваша.
− Ви так мило лестите мені! − сказала Сибілла, підводячись і обіймаючи її з ніжністю, яка здавалася щирою, але часто зовсім не була такою. − Але я зізнаюся, що волію вислуховувати лестощі від жінки, ніж від чоловіка. Чоловіки мають вельми обмежений запас компліментів, вони всім жінкам говорять ті самі речі; крім того, вони й потворі можуть сказати, що вона гарна, якщо матимуть із цього користь. Але самим жінкам часто важко визнати переваги іншої жінки − чи то зовнішні, чи то внутрішні, − тож коли жінка ласкаво та великодушно відгукується про іншу представницю своєї статі, це диво варте того, щоб зберегти його в пам'яті. Чи можу я оглянути ваш кабінет?
Мевіс охоче погодилась, і ми втрьох увійшли до мирного святилища, в якому панувала Афіна Паллада. У кабінеті перебували обидва собаки: Імператор сидів і уважно розглядав краєвид за вікном, а Тріксі на невеличкій віддалі з поважним виглядом наслідувала позу свого товариша. Обидва дружньо зустріли мене й мою дружину, і поки Сибілла гладила величезну голову сенбернара, Мевіс раптом спитала:
− Де ваш приятель, який був тут із вами минулого разу, князь Ріманський?
− Він тепер у Петербурзі, − відповів я, − але ми сподіваємось, він завітає сюди десь за два-три тижні.
− Мабуть, він незвичайна людина, − сказала замислено Мевіс, − пам'ятаєте, як дивно повелися щодо нього мої собаки? Імператор не міг заспокоїтись кілька годин після того, як він пішов.
І вона в коротких словах переповіла Сибіллі інцидент із нападом сенбернара на Лючіо.
− Деякі люди мають вроджену антипатію до собак, − сказала Сибілла. − Собаки завжди відчувають це й відплачують тим самим. Але невже князь Ріманський ненавидить не лише жінок, а й собак? Я цього не знала!
І вона засміялася − трохи гірко.
− Князь Ріманський ненавидить жінок? − перепитала здивовано Мевіс. − Тоді він чудовий актор, бо до мене він був дивовижно лагідний і добрий.
Сибілла, пильно подивившись на неї, десь із хвилину мовчала. Потім сказала:
− Може, це тому, що він знає, наскільки ви відрізняєтесь від звичайних жінок і нічого спільного не маєте з їхніми мішурними прагненнями. Ясна річ, він завжди чемний до жінок, але, мені здається, легко побачити, що його чемність − не більш як маска, що приховує зовсім інше ставлення.
− Отже, ти помітила це, Сибілло? − спитав я з легкою усмішкою.
− Я була б сліпою, якби не помітила, − відповіла вона, − однак я не засуджую його за цю дивну антипатію. Я навіть думаю, вона додає йому привабливості.
− Він ваш близький друг? − спитала Мевіс, глянувши на мене.
− Найближчий друг, якого я маю в житті! − була моя швидка відповідь. − Я завдячую йому більше, ніж будь-коли зможу відплатити; я навіть познайомився зі своєю дружиною завдяки йому.
Я говорив не думаючи, але після цих слів ніби відчув раптовий удар − таким болісним став спогад. Так, це правда: нещастям, страхом, приниженням і соромом мати таку дружину, як Сибілла, я завдячував йому, Лючіо. Я почувався недобре; зненацька в голові моїй запаморочилось, і я опустився на один із дубових стільців, що стояли в кабінеті Мевіс Клер.
Тим часом обидві жінки вийшли в сад через відкрите французьке вікно-двері, і собаки пішли за ними. Я дивився на них: моя дружина − висока, поставна, вбрана за останньою модою, Мевіс − маленька, легка, у м'якій білій сукні з паском із однотонної стрічки; одна − фізично бездоганна тварина, інша − непоказна, але з ніжним обличчям і тендітною фігурою, подібна до лісового ельфа; одна − чуттєва, інша − одухотворена; одна − негідна, з порочними прагненнями, інша − з чистою душею та шляхетними цілями… Сплеснувши руками, я з гіркотою подумав: як же я помилився у виборі! Мені в моєму самовпевненому егоїзмі навіть на думку не спало, що Мевіс Клер могла б відмовитись від одруження зі мною та що все моє багатство не допомогло б мені домогтися її згоди! Насправді ж я міг би з таким самим результатом прагнути вхопити зірку з неба, як і здобути перемогу над жінкою, яка читала мою натуру, немов розкриту книжку, і яка заради жодних грошей не зійшла б зі свого інтелектуального трону, − навіть якби я був монархом багатьох народів!