Я розглядав виразні спокійні риси Афіни Паллади, і, здавалося, білі очні яблука мармурової богині дивились на мене з холодним презирством. Я оглянув стіни, оздоблені панелями з вирізьбленими сентенціями поетів та філософів: їхні слова нагадували мені про істини, які я знав, але ніколи не застосовував на практиці. Раптом мій погляд упав у куточок поблизу письмового столу, де горіла тьмяна лампадка. Над нею на драпуваннях із темно-червоного оксамиту біліло розп'яття зі слонової кістки; під ним на срібній підставці стояв пісковий годинник, у якому блискучими крупинками пересипався пісок, і навколо маленького вівтаря було написано золотими літерами: «Теперішній час − найкращий час». Слова «теперішній час» було виділено більшими літерами. «Теперішній час», вочевидь, був девізом Мевіс: не втрачати хвилини, працювати, молитися, любити, надіятися, дякувати Богові, бути задоволеним із життя − саме тепер! Не шкодувати за минулим, не ворожити на майбутнє, а просто добре робити те, що вмієш, − а решту з дитячою довірою віддати на ласку Небес…
Відчуваючи дивне занепокоєння, я підвівся й пішов стежкою, якою пройшли до саду Мевіс і моя дружина. Я знайшов їх біля клітки сов, які звались «Атеней»; найголовніша сова, як завжди, пирхала й настовбурчувала пір'я з обурення. Сибілла повернулася, побачивши мене; її обличчя було ясним − вона посміхалася.
− Міс Клер незалежна у своїх поглядах, Джеффрі, − сказала вона. − її не зачарував князь Ріманський, як зачарував він більшість із нас. Вона щойно зізналась мені, що він їй не дуже подобається.
Мевіс почервоніла, але її відверті очі безстрашно зустрілися з моїми.
− Я знаю, не слід говорити того, що думаєш, − прошепотіла вона знічено, − у цьому − моя велика вада. Будь ласка, пробачте мені, містере Темпест. Ви сказали, що князь − ваш найкращий друг, і я, запевняю вас, була надзвичайно вражена його зовнішністю…з першого погляду. Але потім, коли я трохи придивилася до нього, у мені постало переконання, що він не зовсім той, за кого здається іншим.
− Він так само говорить про себе, − відказав я з легким осміхом. − Він має якусь таємницю, і він обіцяв мені, що якось її відкриє. Але мені прикро, що він вам не подобається, міс Клер, оскільки ви йому дуже подобаєтесь.
− Можливо, коли я зустрінуся з ним наступного разу, моє враження зміниться, − сказала лагідно Мевіс, − а тепер… Але не говорімо більше про це! Справді, це було неделікатно з мого боку − висловлювати таку думку про особу, до якої і ви, і леді Сибілла дуже прихильні. Але щось наче всупереч моїй волі змусило мене сказати те, що я сказала.
Її добрі очі дивилися перед собою сумно і збентежено, і я, щоб змінити тему й заспокоїти її, спитав, чи не пише вона чогось нового.
− Так, − відповіла вона, − я ніколи не лінуюся. Публіка дуже добра до мене: прочитавши якийсь мій твір, вона негайно вимагає наступного, тому я дуже зайнята.
− А що ж критики? − спитав я з цікавістю. Вона засміялася:
− Я ніколи не звертаю на них ані найменшої уваги, − за винятком тих випадків, коли вони настільки засліплені люттю, що оббріхують мене; тоді я, природно, насмілююся ці брехні спростовувати − чи то шляхом особистого виступу, чи то за допомогою моїх адвокатів. А загалом я не маю нічого проти критиків. Зазвичай це вбогі трударі, змушені боротися за існування. Я часто допомагаю деяким з них так, щоб вони про це не дізналися. Один із моїх видавців надіслав мені днями рукопис одного з моїх найлютіших ворогів у пресі і заявив, що моя думка вирішить долю цієї роботи. Я прочитала рукопис: робота була непогана, хоча й не блискуча; однак я, як могла, вихваляла її й наполягала на її виданні − за умови, що автор ніколи не дізнається, що саме мій голос був вирішальним. Книжка нещодавно вийшла друком, і я певна, вона матиме успіх.
Вона спинилась і, зірвавши кілька темно-червоних троянд, подала їх Сибіллі.
− Так, критикам дуже мало, жахливо мало платять, − замислено вела далі письменниця. − Не варто сподіватися, що вони писатимуть панегірики успішному авторові, коли самі не мають успіху: така робота не може бути нічим іншим, як тільки жовчю з полинами! Будучи знайомою з бідною маленькою дружиною одного критика, я сплатила рахунок її кравчині: вона боялася показати його чоловікові! Тиждень по тому він вишпетив мою останню книжку в газеті, у якій працює, та отримав за це, гадаю, близько гінеї. Звичайно, він нічого не знає про докучливу кравчиню своєї маленької дружини, і не дізнається, бо я взяла з неї слово, що вона зберігатиме таємницю.
− Але навіщо ви робите подібні речі? − спитала здивована Сибілла. − Якби я була на вашому місці, я б не заважала його дружині втрапити до громадянської палати!
− Справді? − Мевіс гордовито посміхнулася. − А ось я не могла. Чи ви пам'ятаєте, Хто сказав: «Благословляй тих, хто проклинає тебе, і чини добро тим, хто ненавидить тебе»? Крім того, бідна маленька жінка була жахливо налякана своїми витратами. Знаєте, жаль бере, коли спостерігаєш страждання людей, які хочуть жити невідповідно до своїх статків: вони страждають набагато дужче, ніж жебраки на вулицях, які часто заробляють понад фунт на день тільки завдяки скигленню та плаксивості. Критики перебувають у значно гірших умовах, аніж прохачі: мало хто з них заробляє фунт на день, і на авторів, що мають від тридцяти до п'ятдесяти фунтів на тиждень, вони, звичайно, дивляться як на ворогів. Запевняю вас, мені справді жаль критиків: з усього літературного світу їх найменше поважають і найскупіше винагороджують. І я ніколи не дбаю, що вони про мене говорять, за винятком, як я вже сказала, тих випадків, коли вони у своїй сквапливості починають брехати: тоді, звісно, я вдаюся до самозахисту й відновлюю істину, як цього вимагає мій обов'язок стосовно публіки. Але найчастіше всі дописи преси я віддаю Тріксі, − вона вказала на крихітну таксу, яка йшла впритул із пеленою її білої сукні, − вона роздирає їх на шматочки протягом кількох хвилин.
Мевіс весело засміялась, і Сибілла посміхнулася, дивлячись на неї. Подив і захват не вгасали в очах моєї дружини, коли ми спілкувалися з цим веселим професором літературної слави. Тепер ми вже йшли до хвіртки, маючи намір прощатися.
− Чи можу я інколи приходити до вас на розмову? − спитала раптом моя дружина найсолодшим прохальним тоном. − Це було б таким виключним правом!
− Приходьте, коли хочете, після полудня, − відразу ж відповіла Мевіс. − Ранок належить богині більш владній, ніж Краса, − Праці.
− Ви ніколи не працюєте вночі? − спитав я.
− Ясна річ, ні! Я ніколи не ставлю законів природи шкереберть. Ніч для сну, і я з вдячністю користуюся нею відповідно до її благословенного призначення.
− А деякі автори можуть писати лише вночі, − зауважив я.
− Тоді можете бути певні, що вони дають строкаті картини й невиразні характеристики. Є й такі письменники, що збуджують натхнення джином або опієм, − але я не вірю в подібні методи. Той, хто хоче написати книжку, яка б трималася довше, ніж один сезон, мусить писати вранці, коли мозок відпочив і готовий до літературної праці.
Вона провела нас до хвіртки й зупинилася під портиком; над її головою колихалися троянди, а величезний сенбернар улігся біля її ніг.
− В усякому разі, праця йде вам на користь, − сказала Сибілла, дивлячись на неї довгим, пильним, майже заздрим поглядом. − Ви маєте вигляд цілком щасливої людини!
− Я і є цілком щаслива людина, − відповіла Мевіс. − Мені нема чого бажати, окрім того, щоб померти так само спокійно, як я живу.
− Нехай той день буде дуже віддаленим! − промовив я палко. Вона звела на мене добрі мрійливі очі.
− Дякую вам!
Вона зробила прощальний жест рукою, перш ніж ми звернули за ріг.
Кілька хвилин ми повільно йшли в цілковитому мовчанні. Нарешті Сибілла заговорила.
− Я цілком розумію тих, хто ненавидить Мевіс Клер, − сказала вона. − Боюся, я й сама починаю її ненавидіти.
Я зупинився і глянув на неї, вражений, приголомшений.
− Ти починаєш ненавидіти її? Ти? Чому?
− Ти настільки сліпий, що не можеш зрозуміти, чому! − різко вигукнула вона, і знана мені легка недобра посмішка лягла на її вуста. − Тому, що вона щаслива! Тому, що для неї не існує спокус! Тому, що вона сміє бути задоволеною з життя! Хочеться зробити її нещасною! Але як? Вона вірить у Бога. Вона думає, що всі Його приписи слушні й благотворні. З такою твердою вірою вона буде щаслива й на горищі, заробляючи по кілька пенсів на день. Тепер я чудово бачу, чим вона завоювала публіку: вона утверджує ті життєві теорії, в яких сама переконана. Що можна протиставити їй? Нічого! Але я розумію, чому критики люблять «душити» її: якби я була одним із критиків, що захоплюються віскі та кафешантанними жінками, я б сама «душила» її − за те, що вона така несхожа на решту особин своєї статі.