Я чув, як зашелестіли дерева, хруснула гілка, і, зазирнувши крізь листя, я побачив, що Лючіо підійшов ближче до Мевіс. Легка усмішка грала на його обличчі, надаючи дивної ніжності та якоїсь надприродної ясності його гарним похмурим рисам.
− Чарівний філософе, ви майже як Марк Аврелій у своїй оцінці людей та речей! − сказав він. − Однак ви жінка, й у вашому тихому, спокійному житті бракує однієї речі − речі, від дотику якої втрачає силу філософія і сохне коріння мудрості. Кохання, Мевіс Клер! Кохання − відданого, палкого, шаленого кохання! Жодне серце не б'ється біля вашого, жодна рука не пестить вас. Ви самотня! Чоловіки в переважній більшості бояться вас; будучи вульгарними дурнями, вони воліють вульгарних дуреп; вони заздрять вашому проникливому розуму, вашій спокійній незалежності! Але що є кращим? Залицяння вульгарного дурня чи самотність − самотність душі, чиє пристановище − десь на вершинах гір, у товаристві самих лише зірок? Подумайте про це! Минуть роки, ви постарішаєте; з роками ви відчуєте гіркоту цієї самотності! Вас, без сумніву, здивують мої слова, але… я можу дати вам кохання − ні, не моє кохання, оскільки я не можу кохати; натомість я можу привести до ваших ніг шляхетних і гордих чоловіків із різних країн світу, і всі вони домагатимуться вашої руки! Ви самі оберете вашого нареченого… Та що з вами, чому ви так відсахнулися від мене?
Відступивши, вона з жахом дивилась на нього.
− Ви лякаєте мене! − промовила вона; її обличчя зблідло, а голос тремтів. − Такі обіцянки неможливі! Ви говорите так, наче ви − щось більше, ніж людина… Я вас не розумію, княже Ріманський, ви не схожі ні на кого з усіх, кого я будь-коли зустрічала, і…щось у моїй душі застерігає мене проти вас! Хто ви? Чому так дивно говорите зі мною? Пробачте, якщо я видаюсь вам невдячною…Але ходімте звідси: вже пізно, й мені холодно…
Вона захиталась й навіть ухопилася за гілку, щоб утриматись на ногах. Ріманський стояв нерухомо, похмуро дивлячись їй у вічі.
− Ви називаєте мене самотньою, − вела далі вона, опанувавши себе; у її ніжному голосі лунали патетичні нотки. − Ви вважаєте, кохання і шлюб − єдиний спосіб зробити жінку щасливою? Можливо, ви маєте рацію. Я не сперечатимусь. Однак я знаю багатьох заміжніх жінок − і я б не помінялася з жодною. Так, я мріяла про кохання; моя мрія не здійснилась, але я не нарікаю. Якщо на те Божа воля, щоб я провела свої дні на самоті, то я не ремствуватиму: моє усамітнення не є справжньою самотністю. Мій добрий товариш − праця; крім того, в мене є книжки, квіти і птахи, тож насправді я ніколи не буваю сама! І я певна: коли-небудь моя мрія про кохання здійсниться − якщо не в цьому, то в майбутньому житті. Я вмію чекати!
Вона звела очі до мирних небес; одна чи дві зірочки мерехтіли крізь сплетене аркою гілля. Обличчя Мевіс у цю мить відбивало янгольську довіру й незворушний спокій. Ріманський наблизився до неї впритул; очі його тепер сяяли тріумфом.
− Це правда, ви вмієте чекати, Мевіс Клер! − промовив він, і в голосі його вже не було тієї печалі. − Ви вмієте чекати! Скажіть мені… подумайте трохи… чи не можете ви згадати мене? Чи не знайоме вам моє обличчя? Чи не зустрічалися ми раніше − не тут, але на Небесах? Подумайте! Чи не зустрічали ви мене − колись давно, в далекому царстві чистоти і краси, коли ви були янголом, Мевіс, і я був не тим, чим я є нині?.. Як ви тремтите! Ви не повинні боятись мене, я не скривджу вас. Знаю, подекуди я говорю неможливі речі; я думаю про часи, що давно минули, дуже давно минули, і я сповнений скорботи, яка спалює мою душу пекельним вогнем. Отже, Мевіс, попри те, що ви жінка, вас не приваблює кохання, що його може дати цей світ! Ви − живе диво; ви − наче крихітна росяна краплина, що віддзеркалює всі барви неба і дає землі вологу та свіжість, куди б не впала! Я нічого не можу зробити для вас: ви не хочете моєї допомоги, ви відкидаєте мої послуги. Тож, якщо я не можу допомогти вам, ви повинні допомогти мені! − І, схилившись перед нею навколішки, він шанобливо взяв її руку й поцілував. − Я прошу небагато: моліться за мене. Я знаю, ви звикли молитися, тож це не обтяжить вас; ви вірите, що Бог чує вас, і коли на вас дивлюся, я теж у це вірю. Тільки чиста жінка може пробудити в чоловікові віру. Моліться за мене; моліться за того, хто втратив найвище, найкраще, що мав. Я − той, хто змагається, але не подолає, той, хто мучиться під тягарем кари, хто прагнув би досягти Неба, але клятою людською волею залишається в пеклі. Моліться за мене, Мевіс Клер! Обіцяйте мені це! Ви піднесете мене на крок ближче до світла, яке я втратив.
Вражений, я слухав; невже це Лючіо − насмішкуватий, безтурботний цинік, яким я так добре його знав? Невже це справді він − стоїть навколішки, мов покаянний грішник, стоїть, схиливши свою горду голову перед жінкою?.. Я бачив, як Мевіс вивільнила свою руку й дивилась на нього згори, настрахана, розгублена; потім вона заговорила, і її ніжний голос тремтів:
− Якщо ви так палко цього бажаєте, обіцяю: я молитимусь зате, щоб дивна гірка скорбота, яка, вочевидь, гризе вас, зникла з вашого життя.
Він зірвався на ноги.
− Скорбота! − повторив він із жестом, перейнятим пристрастю. − Жінко, генію, янголе, хто б ви не були, − не говоріть про одну скорботу, яка гризе мене! Тисяча тисяч − ні, мільйон мільйонів скорбот спалюють моє серце! Жахливі, мерзенні злочини мужчин; негідне лицемірство й жорстокість жінок; люта, нелюдська невдячність дітей; зневага до добра, паплюження розуму, себелюбство, захланність, тваринна хіть людини, огидне блюзнірство і гріх творінь щодо Творця − ось вони, мої нескінченні скорботи! Вони тримають мене в кайданах, тоді як я прагну свободи. Вони творять пекло навколо мене; це вони зробили мене тим, ким я є, але ким не можу назватися ні собі, ні іншим! А між тим… закликаю вічного Бога у свідки… я не думаю, що я гірший від найгірших на світі людей. Я спокушаю, але не переслідую; я керую багатьма, однак роблю це так відверто, що ті, хто йде за мною, чинять так із власного вільного вибору. − Він замовк, а потім заговорив уже м'якшим тоном: − Ви маєте наляканий вигляд, але будьте певні: ви ніколи не мали менше причин боятися, ніж цієї миті. На вашому боці правда і чистота; я шаную і перше, і друге, тому не пропонуватиму вам більше ні допомоги, ні порад, як найкраще влаштувати ваше життя. Цього вечора ми розійдемось, щоб більше не зустрітися на землі. Ніколи більше, Мевіс Клер, упродовж усіх ваших днів, сповнених солодкого спокою, я не з'явлюся на вашому шляху − присягаюсь Небесами!
− Але чому? − спитала Мевіс лагідно, торкаючись його руки. − Чому ви так палко звинувачуєте себе? Яка темна хмара потьмарює вашу душу? Напевно, ви маєте шляхетну натуру, і я відчуваю, що була несправедлива до вас… Ви повинні пробачити мені: я не довіряла вам.
− Ви добре робите, що не довіряєте мені, − відповів він, перехопивши обидві її руки й дивлячись їй просто у вічі; його зіниці блищали, немов діаманти. − Ваш інстинкт безпомилково застерігає вас. Якби тільки більше було таких, як ви, хто сумнівається в мені й відштовхує мене! Одне слово: якщо після того, як я піду, ви випадково згадаєте мене − подумайте, що я заслуговую на більше співчуття, ніж паралізований злидар, який плазує край дороги, помираючи з голоду: він має якусь надію, а я − жодної. Моліться за мене, пам'ятайте, ви обіцяли! Моліться за того, хто сам не сміє молитися за себе. Ви знаєте слова: «Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого». Цього вечора ви були введені у спокусу, але визволилися від лукавого, як тільки може чесна душа. А тепер прощавайте! У житті я вас більше не побачу; у хвилину смерті… Я відвідував багато смертних одрів на запрошення тих, хто помирав; однак біля вашого узголів'я мене не буде. Можливо, коли ваша душа, відлітаючи, перебуватиме на межі між мороком та світлом, ви дізнаєтесь, ким я був і ким є, − і, напруживши останні сили, ви подякуєте Богові за те, що ми розійшлися цієї ночі − навіки!
Він відпустив її руки, і вона відсахнулась від нього − бліда, охоплена жахом. У похмурій красі його обличчя було в цю мить щось надприродне та страхітливе: тінь тьмарила його чоло, очі палали вогнем, на вустах грала усмішка − напівніжна, напівжорстока. Дивний вираз його обличчя навіть у мені збуджував відчуття страху і я здригнувся, ніби з холоду, хоча повітря було тепле й духмяне. Мевіс, задумана й сумовита, повільно йшла геть, інколи озираючись на Ріманського; за хвилину чи дві її тендітна постать у білій шовковій сукні зникла між дерев.