Я не знав, що мені робити, і нарешті вирішив непомітно повернутись у будинок. Та щойно я зробив крок, як голос Лючіо, заледве чутний, зупинив мене:
− Гей, підслухачу! Чом це ви не вийшли з затінку, щоб краще розгледіти виставу?
Засоромлений, я підійшов та невиразно пробурмотів якісь слова вибачення.
− Ви побачили гарну виставу. − Він тернув сірником і запалив папіроску, холодно дивлячись на мене; його очі блищали звичним глумом. − Ви знаєте мою теорію: всі чоловіки й жінки ласі на золото. От я й хотів випробувати Мевіс Клер. Вона відкинула всі мої вигідні пропозиції − зрештою, ви це чули, − і мені залишалось тільки попросити її молитися за мене! Я зробив це доволі мелодраматично, чи не так? Жінка такої мрійливої, ідеалістичної вдачі любить думати, що існує людина, вдячна їй за молитви.
− Однак ви здавалися вельми серйозним! − зауважив я, роздратований, що він спіймав мене на шпигуванні.
− Ясна річ, − погодився він, фамільярно беручи мене під руку. − Я мав слухачів. Мою декламацію слухали двоє вимогливих критиків драматичного мистецтва, і я докладав усіх зусиль.
− Двоє критиків? − перепитав я, здивований.
− Так, з одного боку ви, з другого − леді Сибілла. Але, за звичкою світських красунь в опері, вона пішла перед останньою сценою, щоб устигнути додому на вечерю.
Він несамовито розреготався, і я відчув ніяковість.
− Ви помиляєтесь, Лючіо, − сказав я. − Я визнаю, що слухав, і це було негарно з мого боку; але моя дружина ніколи б не принизилася…
− Що ж, тоді то була лісова сильфіда, яка випорснула з тіні! Тільки ззаду в неї волікся шлейф, а в косах блищали діаманти! − промовив він весело. − Гей, Джеффрі! Не дивіться так похмуро! Ми поладнали з Мевіс Клер. Я не залицявся до неї − я просто, задля власної примхи, випробовував її характер, і він виявився сильнішим, ніж я думав. Битву завершено. Я більше не зустрінусь на її шляху, так само як і вона на моєму.
− Слово честі, Лючіо, − сказав я, досі дратуючись, − ви з кожним днем робитесь дедалі химернішим!
− О, ви так вважаєте? − перепитав він із кумедною афектацією. − Химерна я істота, чи не так? Маю багатство − і ні на йоту не цікавлюсь ним; маю владу − і проклинаю відповідальність, яку вона на мене покладає; словом, я хотів би бути чим завгодно, аби тільки не тим, чим я є! Гляньте на вогні вашої «затишної господи», Джеффрі! − Ми якраз вийшли з-під дерев на освітлений місяцем лужок, звідки можна було побачити вогні електричних ламп у вітальні. − Там леді Сибілла, чарівна жінка, яка живе тільки для того, щоб розтуляти для вас обійми! Щасливчику, всі заздрять вам − усі, крім мене! Хто − крім мене − погодився б жити без кохання? Хто, принаймні в Європі, відмовиться від насолоди поцілунків (японці, до речі, ними гидують), від обіймів та інших дурниць, які − так, принаймні, вважається − підносять гідність справжнього кохання? Пестощі ніколи не набридають, тут не може бути переситу. Ет, хотів би я покохати кого-небудь!..
− Ви можете, якщо хочете, − сказав я із силуваним сміхом.
− Не можу! Мені цього не дано! Ви чули, я говорив це Мевіс Клер! Я вмію закохувати в себе деяких юних леді, як умів причаровувати їхніх промітних матусь; але для мене самого любовна цій планеті надто ниця, надто нетривала. Минулої ночі в вісні − мені подекуди сняться дивні сни − я бачив ту, яку, можливо, міг би покохати; але вона була духом, очі її були ясніші, ніж ранок, чистіші, ніж вогонь; вона підносилася вгору та співала, і я слухав її спів. Ця пісня не має сенсу для вух смертних; щось на кшталт цього…
І він заспівав могутнім баритоном:
Перервавши сам себе, він знову засміявся.
− Вона була дивним духом, − сказав він, − бо не бачила перешкод між Богом та світом, тоді як людство звело безліч таких перешкод! Дивуюся, з якої це необізнаної сфери вона явилася!
Я уважно дивився на нього; моє здивування вже помалу переростало в нетерпіння.
− Ви верзете нісенітниці, − сказав я, − і співаєте ви нісенітниці − про речі, які нічого не означають, оскільки просто не існують!
Він усміхнувся, зводячи очі на осяйний місяць у повні.
− Слушно! − відповів він. − Єдине, що має значення та про що слід говорити, Джеффрі, − це гроші та апетит. Ширшої перспективи, вочевидь, немає. Однак ми говорили про любов. Я переконаний, любов мусить бути вічною, так само як і ненависть. Ось сутність моєї релігійної віри, якщо тільки я її маю: дві духовні сили − любові ненависть − керують нами, і їхні ненастанні суперечки створюють загальне хаотичне тло життя. Та допіру в Судний день буде доведено, котра з них сильніша. Сам я на боці ненависті, оскільки сьогодні саме їй належать усі перемоги, варті того, щоб бути здобутими; що ж до любові, то її так часто піддавали тортурам, що тепер від неї на землі залишилася хіба що бліда примара.
Тієї миті у вікні вітальні з'явилася постать моєї дружини, і Лючіо викинув папіроску.
− Ваш янгол-охоронець кличе вас, − сказав він, дивлячись на мене якось незвичайно − і зі співчуттям, і з презирством. − Ходімо!
XXX
Наступної ночі після дивної розмови Лючіо з Мевіс Клер буря, призначена зруйнувати моє життя, вдарила з жахливою раптовістю. Жодного попередження! Вона з'явилася саме в ту мить, коли я вважав себе щасливим! Цілий день − останній день гордощів і самозакоханості − я вповні насолоджувався життям. Сибілла була ніжною і лагідною, як ніколи; здавалось, вона використовувала всі принади своєї краси і грації, щоб полонити й поневолити мене…
Невже вона хотіла причарувати Лючіо?.. Таке навіть не спадало мені на думку. Я милувався своєю дружиною, цією пристрасною чародійкою, втіленням найвитонченішої краси; навіть її сукня, здавалось, обгортала її ніжно, ніби пишалася тим, що вкриває такі бездоганні форми; кожен погляд, кожен усміх Сибілли був незрівнянним, і в голосі її бриніли такі м'які, такі лагідні нотки, що мені хотілося вірити: вона кохає мене так щиро і віддано, як ніколи досі не кохала!
Години летіли на золотих крилах; ми втрьох − Сибілла, я та Лючіо − досягли, як мені здавалося, цілковитої дружньої єдності й порозуміння; ми провели цей останній день у віддаленому лісі Віллосміру, під розкішним балдахіном з осіннього листя, крізь який сонце кидало рожеве та золоте проміння; ми снідали просто неба. Лючіо співав для нас старі балади та любовні романси; навіть листя, здавалось, тремтіло від насолоди, коли лунали ті чарівні мелодії, і жодна хмарка не тьмарила повного спокою й задоволення.
Мевіс Клер не було з нами, і я не тужив за нею. Я мав відчуття, що останнім часом вона дещо дисонувала з нашим товариством. Я захоплювався нею, я навіть любив її − такою собі поблажливою братньою любов'ю; тим не менш, я усвідомлював, що її шляхи не були нашими шляхами, а її думки − нашими думками. У цьому я винуватив саме її: я вважав, що причиною є її «літературний егоїзм» − саме так я називав те, що справедливо було б назвати духом шляхетної незалежності; при цьому про власний роздутий егоїзм я геть забував. Зрештою, я дійшов висновку, що Мевіс Клер − приємна молода жінка з великим літературним обдаруванням і не меншою гордістю; саме ця остання унеможливлювала для неї знайомство з багатьма представниками так званої «вищої аристократії», оскільки Мевіс ніколи б не опустилася до такої принизливої запобігливості, якої жадали вони і якої я теж вимагав. Подекуди я мало не ототожнював її з писаками Ґраб-стрит; однак почуття справедливості й сорому все-таки не дозволяли мені завдати їй такої образи навіть подумки. Так чи інак, мене надто поглинали думки про моє величезне багатство, і я не до кінця усвідомлював той факт, що люди, які, подібно до Мевіс, здобувають незалежність шляхом розумової праці, мають більше право бути гордими, ніж ті, хто за правом народження або отримавши спадщину стають власниками мільйонів. Крім того, попри мою прихильність до Мевіс Клер, її становище в літературі було для мене своєрідним особистим докором: я повсякчас згадував про власну невдалу спробу завоювати лаври. Отже, я втішався, що Мевіс Клер не було з нами в лісі. Звісно, якби я звертав увагу на дрібниці, з яких і складається сенс життя, я б згадав учорашні слова Лючіо: «Я більше не зустрінусь на її шляху, так само як і вона − на моєму»; але я не надав особливого значення цій мелодраматичній фразі.