Выбрать главу

Двадцять чотири години минули в безтурботному спокої, і я не знав, що це останні спокійні години в моєму житті. Навпаки, я почав відчувати смак до життя, почав вірити, що майбутнє готує для мене ясніші дні, ніж я останнім часом наважувався сподіватись. Погідний настрій Сибілли, її ніжність до мене були − так здавалось мені − ознаками кінця наших непорозумінь; я мав надію, що її натура, яку «світське» виховання зробило жорсткою й цинічною, невдовзі пом'якшиться й набуде тієї принадної жіночності, яка, врешті-решт, є найкращою оздобою жінки. Так я думав у блаженній замріяності, під шатром осіннього листя, сидячи поруч із красунею-дружиною та найближчим другом; могутні звуки чудового голосу Лючіо лилися в дивовижно чарівних мелодіях. Тим часом сонце сідало, і присмерк кидав на землю тіні; настав вечір − вечір, який вкрив затишну місцину лише на кілька годин, а моє життя − назавжди.

По пізньому обіді ми, приємно стомлені після проведеного надворі дня, рано розійшлися. Останнім часом я мав міцний сон, і здається, що я проспав кілька годин, перш ніж прокинувся − наче від владного дотику невидимої руки. Я схопився на ліжку; поблимувала нічна лампа, і в її тьмяному світлі я побачив, що Сибілли коло мене немає. Серце здригнулося й завмерло: зловісне передчуття леденило кров. Відслонивши гаптовані шовкові запинала ліжка, я визирнув до кімнати: там було порожньо. Тоді я поквапом устав, одягнувся та підійшов до дверей: вони були старанно причинені, але не замкнені, як це було завжди, коли ми готувалися до сну. Я відчинив їх безшумно і глянув у темний прохід − нікого не було. Проти дверей спальні були дубові кручені сходи, що вели вниз, до широкого коридору, який колись слугував за музичну кімнату або картинну Галерею; в одному кінці коридору стояв старий орган, досі настроєний, і його золоті рурки здіймалися аж до оздобленої ліпниною стелі; протилежний кінець був освітлений високим округлим вікном на кшталт церковного − вітражі з рідкісного старовинного скла зображували житія святих, а центральним сюжетом було мучеництво святого Стефана. Обережно наблизившись до балюстради, яка виходила на цю галерею, я подивився вниз і якусь хвилину не бачив нічого, крім візерунків на виполірувати підлозі, що їх накидало, спадаючи з великого вікна, місячне світло. Однак я вичікував, затамувавши подих і дивуючись, куди це Сибілла могла піти о нічній порі; невдовзі я побачив високу рухливу тінь і почув приглушені голоси.

Серце моє калатало, горло здушив спазм. Сповнений дивних думок та підозр, яких я не смів назвати, я поволі, скрадаючись, зійшов сходами вниз, і перш ніж нога моя торкнулась останньої сходинки, я побачив сцену, від якої мало не впав, тяжко вражений; відсахнувшись, я щосили кусав губи, щоб не вихопився крик. Моя дружина, вбрана у прозору білу одіж, яка радше обрисовувала, ніж ховала її силует, уся залита місячним світлом, стояла навколішки; вона звела обличчя вгору, її розкішне волосся спадало на плечі, а руки були благально згорнуті. Над нею височіла темна велична постать Лючіо.

Я дивився на них сухими гарячковими очима. Що це мало означати? Невже моя дружина невірна? Невже мій друг − зрадник?

«Терпіння, терпіння! − бурмотів я сам до себе. − Без сумніву, це нова вистава, подібна до тієї, що її розіграли минулої ночі з Мевіс Клер! Терпіння! Послухаймо цю комедію». І, притулившись щільно до стіни, затамувавши подих, я чекав їхніх слів: коли вони почнуть говорити, я дізнаюся, так, дізнаюся про все. І я звернув на них погляд, навіть крізь свою нестерпну тугу зауважуючи дивне світло на обличчі Лючіо − світло, навряд чи породжене місяцем, оскільки князь стояв спиною до вікна. Презирство читалося на його обличчі.

Якими були його думки? Чому він навіть у моїх пригнічених думках здавався чимось більшим, ніж людина? Чому навіть краса його здавалася потворною в цю мить?.. Але цить! Заговорила вона − моя дружина; я чув кожне її слово, чув усе − і витерпів усе, не похилившись, як мертвий, додолу в безмірі відчаю.

− Я кохаю вас! − простогнала вона. − Лючіо, я вас кохаю, і це кохання вбиває мене! Будьте милосердні! Майте співчуття до моєї пристрасті! Покохайте мене − на одну годину, на одну коротку мить! Хіба я багато прошу? Потім робіть зі мною, що хочете, − мучте мене, зганьбіть мене в очах суспільства, прокляніть мене перед Небом! Мені до всього байдуже − я ваша тілом і душею, я вас кохаю!

Її голос вібрував безумним пристрасним благанням; я слухав, розлючений, але безмовний. «Цить! Цить! − подумки говорив я собі. − Цієї комедії ще не розіграно!» − і напружено чекав відповіді Лючіо.

Відповідь супроводжувалася сміхом, тихим, саркастичним.

− Ви лестите мені, − сказав Ріманський. − Шкода, що я не можу віддячити вам тим самим!

Моє серце віджило, відчувши полегкість; мені хотілося приєднатись до саркастичного сміху князя. Тим часом Сибілла підповзла ближче до нього.

− Лючіо, Лючіо! − шепотіла вона. − Невже ви не маєте серця? Невже ви відштовхнете мене, коли я віддаю вам себе цілком і без останку, усю, яка я є? Хіба я огидна вам? Багато чоловіків віддали б своє життя, щоб я сказала їм те, що кажу вам тепер; але вони для мене − ніщо: ви один − моє світло, подих мого життя! Лючіо, ви навіть не знаєте, не хочете зрозуміти, як глибоко я кохаю вас!

Він обернувся до неї в такому різкому русі, що я настрахався; зневага на його обличчі стала ще виразнішою.

− Я знаю, що ви мене кохаєте! − сказав він, і я побачив його глузливі очі й холодний усміх на вустах. − Я завжди знав це! Ваша упиряча душа рвонулася до мене, коли наші очі зустрілися вперше! Ви від самого початку були фальшивою, безчесною жінкою, і ви впізнали вашого вчителя! Так, вашого вчителя! − Вона скрикнула, наче злякавшись; він нахилився, брутально схопив її руки і стиснув. − Вислухайте хоч раз правду про себе з вуст того, хто не боїться її висловити! Ви кохаєте мене, я можу зажадати ваші тіло й душу − якщо тільки схочу. Ви брали шлюб із брехнею на вустах; ви перед Богом присягались у вірності вашому чоловікові, подумки вже зраджуючи його; ви самі обернули містичне благословення на блюзнірство та прокляття − тож не дивуйтеся, що це прокляття спіткало саме вас. Цілунок, який я дав вам у день вашого весілля, розлив вогонь у вашій крові й навіки пов'язав вас зі мною. Ви прилетіли б до мене тієї самої ночі, якби я зажадав цього, якби я кохав вас так, як ви кохаєте мене, тобто якби я називав хворобливе марнославство і хіть ім'ям кохання! Слухайте мене! − Тримаючи обидві її руки, він дивився на неї згори; на обличчі його була написана така похмура злість, що вона, здавалося, створювала темряву навколо нього. − Я ненавиджу вас! Так, я ненавиджу вас і всіх жінок, подібних до вас, за те, що ви розбещуєте світ, обертаєте добро на зло, спричиняєтесь до злочинів, спокушаючи вашим оголеним тілом і брехливими очима! Ви перетворюєте чоловіків на безумців, негідників і тварин! Після смерті ваше тіло породжує нечистоти: з того, що колись давало насолоду мужчині, утворюється твань і пліснява; ви згубні, поки живете, ви отруйні, коли вмираєте, і тому я ненавиджу вас! Я читаю вашу душу, вона для мене − розкрита книга, і вона зганьблена ім'ям, яке дають тим, хто огидний для всіх; однак це ім'я за правом належить жінкам вашого типу й становища, які мають розкіш і блиск цього світу і не мають виправдання нужденності, щоб продавати себе дияволові!

Він намагався відштовхнути її від себе, але вона вчепилася в нього з упертістю тієї бридкої комахи, яку він знайшов на грудях муміфікованої єгиптянки та зробив своєю забавкою, щоб розважатися з нею в години дозвілля. Спостерігаючи й дослухаючись, я поважав його − за відвертість, за мужність сказати цій безсоромній негідниці, хто вона є, на думку чесного чоловіка, який не потуратиме її мерзенній поведінці задля ввічливості або світських правил. Так, він − мій друг, навіть більше, ніж друг! Він поводився чесно та справедливо; він не мав ані наміру, ані бажання зрадити або збезчестити мене. Моє серце було сповнене вдячністю до Лючіо, але щомиті в мені зростало почуття жалощів до самого себе: я міг би заридати з болю та безсилої люті − але я волів слухати далі. Ошелешений, я спостерігав за своєю дружиною. Що сталося з її гордістю, якщо вона досі стоїть навколішках перед тим, хто ображає її такими словами?!.