− Сидіть спокійно, Джеффрі! За кілька хвилин усе минеться. Не карайтеся!
− Не карайтеся! − повторив я з гіркотою. − Чому б не сказати: не вбивайте себе!
− Бо я не бачу потреби давати вам цю пораду тепер, − відповів він холоднокровно. − Зрештою, якби така потреба була, то я все одно навряд чи дав би її вам, оскільки вважаю, що краще вбити себе, ніж каратися. Хоча думки можуть різнитися, я все-таки хочу, щоб ви не дуже переймались усіма цими подіями.
− Не дуже перейматися! − скрикнув я, майже скочивши зі стільця. − Не дуже перейматися моєю ганьбою, моїм безчестям! Ви вимагаєте від мене надто багато!
− Друже, я вимагаю не більшого, ніж вимагають у наш час від сотень чоловіків у «вищому світі». Зважте: ваша дружина втратила будь-який здоровий глузд в екзальтованій, істеричній пристрасті до моєї зовнішності − але не до мене самого: насправді вона не знає мене, вона бачить мене таким, за якого я видаюся. Пристрасть до осіб, гарних на вроду, є спільною помилкою представниць прекрасної статі і минає з часом, як і решта жіночих недуг. Ви не зазнали жодної ганьби, жодного безчестя: публіка нічого не бачила й не чула. Я не розумію, чому ви робите з цього історію! Знаєте, найбільше мистецтво суспільного життя − це приховувати всі невгамовні пристрасті й хатні незгоди від поглядів вульгарної юрби. У себе вдома ви можете робити все, що заманеться: вас бачить лише Бог, а це нічого не означає.
Його очі блиснули глумом, і знов забриніла мандоліна.
− Вам це видається дивним, Джеффрі, − вів далі Ріманський, − але це справді так. Перед світом і товариством ваша дружина, як дружина Цезаря, поза підозрами. Свідками її істерики були тільки ви і я.
− Ви називаєте це істерикою? Вона вас кохає! − промовив я палко. − Вона завжди кохала вас, вона зізналась у цьому, і ви самі підтвердили, що завжди знали про це.
− Я завжди знав, що вона істерична, якщо ви це маєте на увазі, − відрізав він. − Більшість жінок не мають правдивих глибоких почуттів, окрім одного − марнославства. Вони не знають, що таке велике кохання: їхня головна мета − підкорити; зазнавши в цьому поразки, вони у своїй невдоволеній пристрасті доходять до скаженої істерії, яка в деяких стає хронічною. Страждання леді Сибілли − саме в цьому роді. Тепер послухайте мене. Я негайно поїду до Парижа, або до Берліна, або до Москви, і даю вам слово, що більше не втручатимусь у ваше особисте життя. За кілька днів ви з дружиною дійдете згоди та навчитеся мудрості терпіти подружні сварки з холоднокровністю…
− Це неможливо! Я не розстануся з вами, − палко заперечив я, − і не житиму з нею. Краще жити з вірним другом, аніж із лицемірною дружиною!
Він звів брови з виразом нерозуміння, потім знизав плечима, немов пристаючи на беззаперечний аргумент.
Підвівшись, він поклав мандоліну та підійшов до мене; його висока велична постать кидала велетенську тінь на сяючі полотна місячних відблисків.
− Присягаюся, Джеффрі, ви змушуєте мене ніяковіти. Що робити? Ви можете домогтися розлучення, якщо хочете, однак я вважаю, що нерозумно розпочинати таку процедуру після чотирьох місяців подружнього життя. Товариство відразу почне пліткувати. Намагайтесь уникати пліток і скандалу. Ось що: не вирішуйте нічого поспіхом. їдьмо зі мною на день до міста. Лишіть вашу дружину на самоті поміркувати над своїм безумством та можливими його наслідками. А тепер ідіть до вашої кімнати та спіть до ранку.
− Спати! − повторив я, здригнувшись. − У тій кімнаті, де вона! − У мене вихопився зойк; я благально глянув на Лючіо: − Чине втрачаю я розуму? Мій мозок у вогні! Якби я міг забути! Якби я міг забути… Лючіо, якби ще й ви, мій вірний друг, зрадили мене, я б помер; але ваша правдивість, ваша чесність урятували мене.
Він цинічно посміхнувся.
− Цить! Я не хвалюся чеснотами! Якби врода леді Сибілли становила для мене спокусу, я міг би піддатися її чарам; я вчинив би, як чинить зазвичай людина. Але, можливо, я − хтось більший, ніж людина: принаймні тілесна врода жінки не справляє на мене жодного враження, якщо вона не супроводжується красою душі; саме краса душі справляє ефект, і ефект вельми незвичайний. Вона збуджує в мені бажання випробувати цю душу − чи досяжна вона, чи неприступна.
Я втомлено розглядав візерунки місячного сяйва на підлозі.
− Що ж мені робити? − спитав я. − Що б ви мені порадили?
− Кажу вам, їдьмо зі мною до міста, − відповів він. − Лишіть дружині записку з поясненням вашої відсутності, і в одному з клубів ми спокійно поговоримо про справу та вирішимо, як уникнути скандалу. А тепер ідіть спати. Якщо не хочете повертатися до вашої кімнати, спіть у сусідній, обіч моєї.
Я машинально підвівся й погодився послухатись його. Він крадькома спостерігав за мною.
− Чи не вип'єте заспокійливих ліків? − спитав він. − Я приготую їх для вас. Вони нешкідливі і дадуть вам кілька годин сну.
− Я б випив отруту з ваших рук! − відказав я байдужно. − Краще б ви її приготували для мене! А потім… потім я б заснув навіки й забув би цю страшну ніч.
− Ні, на жаль, не забули б! − заперечив він, беручи свій подорожній несесер та витягаючи звідти пуделко з білим порошком, який він потім висипав у склянку й почав розводити водою. − Саме це і є найгірше в тому, що люди називають смертю. До речі, щоб розігнати ваші сумні думки, я трохи збільшу вашу обізнаність у науці. Те, що відбувається за лаштунками смерті, є надзвичайно цікавим і повчальним явищем, зокрема те, що я називаю відродженням атомів. Клітини мозку суть атоми, усередині яких перебувають інші атоми, звані в сукупності пам'яттю; вони неймовірно життєві й дивовижно плодючі…Випийте це. − Він подав мені склянку. − Ця мікстура у ваших теперішніх обставинах діятиме краще, ніж смерть: вона спричиняє заніміння та на короткий час паралізує атоми свідомості, тоді як смерть, навпаки, вивільнює їх.
Я був надто заглиблений у самого себе, щоб звертати увагу на його слова; покірно випивши те, що він мені дав, я повернув склянку. Якусь хвилину він спостерігав за мною; потім відчинив двері до суміжної кімнати.
− Лягайте в ліжко та заплющуйте очі, − звелів він. − До ранку я дозволяю вам відпочити від снів і спогадів, − і він дивно посміхнувся. − Пориньте у забуття.
Іронічний тон його голосу трохи образив мене, і я докірливо подивився на нього. Вираз його гордого вродливого обличчя з вирізьбленими, немов на камеї, рисами дещо пом'якшився, коли він зустрів мій погляд; я відчув, що, попри його любов до іронії, йому було шкода мене, і я, схопивши його руку, палко потиснув її. Увійшовши до кімнати, я ліг і відразу ж заснув; більше я нічого не пам'ятаю.
XXXIII
Разом із ранком явилася повна свідомість; я з гіркотою згадав усе, що сталося, але більше не був схильний тужити над своєю долею. Мої нерви надто заніміли, щоб я спромігся на якийсь пристрасний вибух. Ображені почуття заступило важке отупіння, хоча відчай досі сповнював моє серце. Я ухвалив непохитне рішення − більше не бачити Сибілли. Ніколи більше це гарне обличчя, облудна маска фальшивої натури, не привабить мого погляду і не спонукатиме мене до жалощів і пробачення − так я вирішив. Вийшовши з кімнати, у якій провів ніч, я попрямував до свого кабінету і там написав такого листа:
Сибілло!
Після ганебної та принизливої сцени минулої ночі Ви мусите розуміти, що подальше життя разом для нас неможливе.
Князь Ріманський і я їдемо до Лондона; більше ми не повернемось. Ви можете далі жити у Віллосмірі; будинок − Ваш, і половина мого майна, переписана на Вас у день нашого весілля, дасть Вам змогу підтримувати звичаї Вашого кола товариства й жити так розкішно та екстравагантно, як Ви вважаєте за необхідне, враховуючи Ваше аристократичне становище. Я вирішив подорожувати, і зроблю все можливе, щоб ми більше ніколи не зустрічалися, хоча, будьте певні, докладу всіх зусиль, щоб уникнути скандалу.
Картати Вас за Вашу поведінку немає сенсу: Ви втратили будь-яке почуття сорому. Гнані злочинною пристрастю, Ви принизили себе перед чоловіком, який зневажає Вас, який, маючи щиру, шляхетну натуру, ненавидить Вас за Вашу віроломність та лицемірство. Я не маю пробачення для того зла, якого Ви мені заподіяли, для образи, якої Ви завдали моєму імені. Судити Вас я залишаю Вашій совісті, якщо тільки Ви її маєте, а це є сумнівним. Жінки, подібні до Вас, рідко коли мучаться докорами сумління. Чиніть, як можете і хочете, − я байдужий до Ваших дій і, зі свого боку, постараюся забути про Ваше існування.