У якомусь заціпенінні я дивлюсь на маленьку пляшечку з-під отрути, яку тримаю в пальцях: вона тепер зовсім порожня. Я проковтнула її вміст разом до останньої краплі; я випила отруту швидко й рішуче, як п'ють гіркі ліки, не даючи собі часу на роздуми й вагання. На смак вона їдка, пече язика, але я цього майже не відчуваю. Я розглядатиму своє обличчя у дзеркалі, спостерігатиму наближення смерті: це буде, в усякому разі, відчуття нове й не позбавлене цікавості…
Моя мати тут − тут, зі мною, в цій кімнаті! Вона безшумно рухається, робить відчайдушні жести руками й силкується говорити. Вигляд вона має саме такий, якою була, коли помирала, − тільки більш життєва, більш чутлива. Я ходила за нею, але не могла торкнутись її − вона вислизала. Я кликала її: «Мамо! Мамо!» − але жоден звук не вихопився з її блідих вуст. її обличчя було таким страшним, що мене охопив жах, і я впала перед нею навколішки, благаючи полишити мене; тоді вона зупинилась у своєму рухові сюди-туди й усміхнулася!
Що за потворна це була усмішка!..
Гадаю, я знепритомніла… бо, отямившись, побачила, що лежу на підлозі. Гострий нестерпний біль перебіг моїм тілом, змушуючи мене зірватись на ноги… Я до крові кусала губи, щоб не закричати з жорстоких мук і не стривожити слуг.
Коли пароксизм минувся, я знову побачила матір: вона стояла поруч зі мною й безмовно дивилась на мене з дивним виразом здивування і страждання. Я пройшла крізь неї й повернулась у фотель, у якому я тепер сиджу; я заспокоїлась і можу збагнути, що вона − лише примара, фантазія мого запаленого мозку; мені ввижається, наче вона тут, тоді як я знаю, що вона померла.
Невимовні муки змусили мене кілька хвилин корчитись, приглушуючи стогін. Справді, ця мікстура смертоносна; страждання жахливі… жахливі… Зсудомило кожен член, тріпоче кожен нерв… Глянувши у дзеркало на своє обличчя, я вже бачу, що воно змінилося: змарніло й посиніло; зникли рожеві барви вуст, очі неприродно рухаються; на скронях і біля куточків вуст видно сині знаки, і жили на шиї б'ються неймовірно сильно. Якими б не були мої муки, тепер немає ліків − і я вирішила сидіти перед люстром і до кінця вивчати свої риси. «Жниця, чиє ім'я Смерть», уже, либонь, близько; вона готова своєю кощавою рукою зібрати мої довгі коси, немов сніп дозрілого колосся… мої бідні прекрасні коси! Як я любила чесати їх блискучі хвилі, обвивати пасма навколо пальців… І як скоро вони будуть, подібно до плевел, у чорноземі!
Вогонь пожирає мій мозок і все моє тіло, я вся горю, і в горлі пересохло від спраги; я зробила кілька ковтків холодної води, але легше мені не стало. Яскраве призахідне сонце світить просто на мене, я почуваюсь немов у розжареній печі; я хотіла встати, щоб заслонити штори, але не знайшла в собі сил підвестися. Яскраве світло сліпить мене; срібні шкатулки на туалетному столику виблискують, наче леза шабель. Лише завдяки нелюдському зусиллю волі я ще в змозі писати далі; мені паморочиться в голові, і щось душить мене…
Якусь мить я думала, що вже вмираю… Нестерпні болі шматували моє єство; я вже ладна була кликати на допомогу, якби голос не покинув мене. Але я здатна спромогтися лише на шепіт; я бурмочу власне ім'я: «Сибілла! Сибілла!» − і ледве чую його. Моя мати стоїть коло мене, вочевидь, чекаючи; мені здалося, що я чую, як вона говорить:
− Ходи, Сибілло! Ходімо до твого коханого!..
Тепер навколо мене панує глибока тиша, мене охопило цілковите заніміння, й мені відрадно відпочити від болів. Я бачу у дзеркалі своє обличчя і знаю, що це − обличчя мертвої. Усе невдовзі скінчиться; кілька тяжких зітхань − і я буду вільна. Я втішена, оскільки світ і я ніколи не були добрими друзями; я впевнена, якби ми могли до народження знати, що таке насправді життя, ми б ніколи не взяли на себе труд жити.
…Невимовний страх напосівся на мене. Що, якщо смерть − не те, чим уважають її вчені? Якщо вона являє собою іншу форму життя?.. Можливо, одночасно з силами я втрачаю і розум?..
Але що означає цей жахливий сумнів, який заволодів мною?.. Я починаю плутатись… Відчуття жаху скрадається до мене… Я більше не відчуваю фізичного болю, але щось страхітливіше, ніж біль, гнітить мене… почуття, якого я не можу назвати… Я вмираю… вмираю!.. Я повторюю це собі для втіхи… За короткий час я буду глуха, сліпа й несвідома… Але чому тишу навколо мене порушують звуки? Я прислухаюсь… я виразно чую гомін диких голосів, змішаний з гуркотом віддаленого грому!.. Моя мати наближається до мене, вона простягає свою руку, щоб торкнутись моєї!..
О Боже!.. Дозволь мені писати, писати, доки я можу! Дозволь мені ще тримати нитку, яка прив'язує мене до землі, дай мені трохи часу, перш ніж я зникну, порину в полум'яний морок! Дозволь мені написати для інших жахливу правду про смерть, яку я бачу перед собою! Ні! Ні, ні! Я не можу померти! Я виходжу зі свого тіла; я помалу вириваюся з нього в непояснюваних містичних муках, але я не вмираю − я переношусь у нове життя, неясне й обширне! Я бачу інший світ, сповнений темних образів, невиразних, але потворних! Вони летять до мене, роблячи мені знаки… Я в повній свідомості, я чую, я мислю, я знаю!.. Смерть − лише людська мрія, втішна фантазія; її насправді не існує, у світі є тільки життя! О лихо! Я не можу померти! Смертне − лише моє тіло, воно вже ледве дихає; перо, яке я досі намагаюся тримати, пише радше само, ніж за допомогою моєї нетвердої руки, але ці страждання − муки народження, а не смерті!..
Усіма силами душі я опираюся, щоб не зануритись у цю чорну безодню, яку бачу перед собою, але моя мати тягне мене за собою, і я не можу відштовхнути її! Я тепер чую її голос, вона говорить чітко та сміється, і сміх її схожий на ридання: «Ходи, Сибілло! Душе народженого мною дитяти, ходи зустрічати свого коханого! Ходи й подивися, кого ти кохала! Душе жінки, яку я виховала, повертайся туди, звідки ти прийшла!» Я надалі змагаюся, я тремчу, я дивлюся в темну порожнечу й бачу навколо себе вогненні крила; вони наповнюють простір, вони оточують мене, вони женуть мене вперед, вони кружляють навколо мене и колють мене, наче стрілами й градом!..
Дозволь мені писати далі, писати цією мертвою тілесною рукою… Ще одну мить, страшний Боже!.. Ще одну мить, щоб написати істину, жахливу істину смерті, найтемніша таємниця якої − життя, не знане людям! Я живу! Нова, сильна, стрімка життєвість заволоділа мною, хоча тіло моє майже мертве! Слабкий дрож іще перебігає ним, і я змушую ослаблу руку писати ці останні слова: я живу! На мій відчай і жах, на жаль і на муку − живу! О невимовне лихо цього нового життя! І Бог, у Якому я сумнівалася, Бог, Якого мене вчили заперечувати, цей опоганений і спаплюжений Бог − існує! І я могла б знайти його, якби хотіла, − тисяча голосів кричить мені про це!.. Запізно! Запізно! Багряні крила б'ють мене; дивні, неясні, потворні образи оточують мене, штовхають уперед серед вітру й вогню… у непроглядну темряву… Нехай рука, що вмирає, послужить мені ще трохи, перш ніж я піду… Нехай мій дух, зазнаючи мук, змусить її написати те, що неможливо назвати, щоб смертні очі прочитали це; нехай це стане своєчасним попередженням для земних істот!.. Нарешті, я знаю, кого я кохала! Кого я обрала, до кого молилася!.. О Боже, будь милосердним!.. Я тепер знаю, хто жадає мого поклоніння й тягне мене у полум'яний світ… його ім'я…»
Тут рукопис раптово уривався, і на останній фразі була чорнильна пляма, наче перо було силоміць вирване зі змертвілих пальців і кинене поквапом.
У сусідній кімнаті знову вибив годинник. Здригаючись, я підвівся зі стільця. Моя самовлада почала зраджувати мене, я відчув знемогу. Скоса я подивився на свою мертву дружину − на ту, яка з надприродним зусиллям заявила, що досі живе, яка дивним, неймовірним чином, вочевидь, писала після смерті в несамовитому прагненні дати страшне пояснення тому, що, однак, лишилось непоясненим! Закляклий труп тепер насправді жахав мене: я не смів його торкнутись, я заледве міг на нього дивитися… Мені здавалось, наче я сам відчуваю «багряні крила» навколо нього, наче ці крила б'ють і мене, і мене теж штовхають уперед!