XXXVIII
Два тижні по тому я стояв на палубі «Полум'я», яхти Лючіо, бездоганна велич якої сповнила мене, так само як усіх, хто бачив її, зачаруванням і подивом. Вона являла собою чудо швидкості; її рушійною силою була електрика, й електричні механізми були настільки складними й непересічними, що їхні секрети могли завести у глухий кут усіх так званих винахідників. Величезний натовп глядачів, приваблений незвичайною формою яхти, збігся подивитись на це диво; деякі сміливці навіть прибули на човнах, сподіваючись дістати дозвіл оглянути яхту, однак матроси могутньої статури − дещо неприємні на вигляд чужоземці − швидко дали зрозуміти, що товариство допитливих зовсім не бажане. З напнутими білими вітрилами та червоним прапором, що майорів на щоглі, яхта знялася з кітвиці на заході сонця того самого дня, коли ми − її власник і я − прибули на неї. Безшумно розтинаючи води з неймовірною швидкістю, вона незабаром залишила далеко позаду себе англійський берег, який скидався тепер на білу лілею в тумані, на бліду примару країни, яка існувала колись давно.
Залишаючи вітчизну, я здійснив кілька божевільних учинків: наприклад, подарував Віллосмір його колишньому власникові, лорду Ельтону, відчуваючи злосливу втіху, що він, марнотратний шляхтич, завдячує реставрацією свого маєтку мені − мені, який ніколи не був ані торговцем полотняними товарами, ані меблярем, а був просто літератором − одним із людей «того сорту», яким мілорди та міледі можуть, як вони вважають, то «протегувати», то знову виявляти зневагу безкарно для себе. Зухвалі дурні повсякчас забувають, як сильно може помститися за незаслужену зневагу володар гострого пера! Я також був радий, уявляючи собі, як дочка американського залізничного короля, ставши дружиною лорда, мешкатиме у великому старовинному замку й милуватиметься своїм гарненьким личком у тому самому дзеркалі, що в нього, помираючи, дивилася Сибілла. Не знаю, чим ця думка подобалась мені: я геть нічого не мав проти Даяни Чесней; вона була вульгарною, але нікого не кривдила, і було ймовірно, що як власниця Віллосміру вона матиме більшу популярність, ніж моя дружина.
Я звільнив свого лакея Морріса і зробив його нещасливим, подарувавши тисячу фунтів, щоб той одружився й відкрив яку-небудь справу. Він став нещасливим тому, що не міг вирішити, яка з усіх можливих справ найкраще окупається та котра з-поміж молодих жінок, які впали йому в око, є найменш екстравагантною й найкраще підходить на роль куховарки та економки. Любов до грошей і турботи про них робили гіркими його дні, як вони роблять гіркими дні більшості людей, і моя несподівана щедрість обтяжила його такою тривогою, що позбавила нормального сну й апетиту. Однак я не звернув уваги на його клопоти й не дав йому ані доброї, ані поганої поради.
Решту слуг я також звільнив, забезпечивши кожного значною сумою грошей, і не тому, що хотів зробити їм добро, а просто для того, щоб вони добре говорили про мене. У цьому світі, вочевидь, єдиний спосіб набути доброї репутації − заплатити за неї!..
Я замовив уславленому італійському скульпторові пам'ятник Сибіллі: англійські скульптори й уявлення не мають про скульптуру. Це був чудовий монумент з найчистішого білого мармуру; головною його прикрасою була центральна фігура янгола, що готовий був злетіти, з обличчям Сибілли, скопійованим з її портрета; адже, якою б порочною не була жінка за свого життя, після смерті всі закони суспільного лицемірства приписують зробити з неї янгола!
Якраз перед від'їздом з Лондона я почув, що мій старий шкільний товариш Босслз, або Джон Керрінґтон, нагло помер. Зайнятий «відкопуванням» золота, він був уражений ртутними випарами й помер у жахливих муках. Свого часу ця звістка глибоко засмутила б мене, але тепер я навряд чи жалкував за ним. Я нічого не чув про нього відтоді, як отримав спадщину; він навіть жодного разу не написав, щоб привітати мене. Вічно сповнений егоїзму, я вважав це великою зневагою з його боку, і тепер, коли він помер, я відчував не більше, ніж відчувають у наші часи інші, хто втрачає приятеля, тобто майже нічого; справді, нам нема коли журитися − так багато людей щоденно вмирає!.. І самі ми з такою відчайдушною поспішністю прагнемо смерті!..
Ніщо з того, що не було пов'язане з особистими інтересами, здавалось, не зворушувало мене; я не мав прихильностей, окрім невиразної ніжності до Мевіс Клер. Однак це душевне хвилювання було, врешті-решт, лише прагненням, щоб вона втішала, жаліла та любила мене, щоб я міг сказати світові: «Ця жінка, яку ви піднесли на щит слави та увінчали лаврами, кохає мене; вона не ваша, але моя!» Прагнення було всуціль корисливим та егоїстичним і не заслуговувало на іншу назву, окрім себелюбства.
Мої почуття до Ріманського на той час також почали зазнавати дивних змін. Його привабливість, його влада наді мною лишались незмінними, однак я часто мимохіть ловив себе на тому, що заглиблююсь у вивчення його особистості. Подекуди мені здавалося, що кожен погляд його був сповнений значущості, кожен його жест містив у собі дивовижний авторитет. Він залишався для мене найбажанішою особою, але, коли я дивився на нього, якесь болісне відчуття сумніву та страху народжувалось у моїй душі; мене охоплювало пекуче прагнення довідатись про нього більше, ніж сам він будь-коли розповідав мені, і в рідкісних випадках я навіть відчував раптову непоясненну відразу, яка шаленою хвилею відкидала мене від нього геть, змушуючи мало не ціпеніти зі страху; однак чого я лякався − я й сам не знав. Перебуваючи сам на сам із ним у широкому морі, на якийсь час відрізаний від решти світу, я починав достерігати багато речей, яких раніше не бачив, будучи надто сліпим і заглибленим у власні справи. Неприємна присутність Амієля, який був головним керівничим на яхті, сповнювала мене тепер не лише огидою, а й нервовим страхом; похмурі й у чомусь відразливі обличчя членів команди переслідували мене уві сні. Одного разу перехилившись через борт судна й дивлячись униз, у бездонну морську глибінь, я подумав про нерозгадані чудеса Сходу; я згадав історії про чародіїв, які силою темної науки обертали людей на жертв та, спокушаючи, зводили їх з істинного шляху. Не знаю, чому ця перебіжна думка вкинула мене в такий глибокий смуток; однак коли я глянув угору, то побачив, що небо захмарилось, і обличчя одного з матросів, який поблизу мене чистив мідне поруччя, здалося мені особливо зловісним і загрозливим.
Я рушив, аби перейти на протилежний край палуби, та чиясь рука лагідно лягла на моє плече, і, обернувшись, я зустрів погляд прекрасних сумних очей Лючіо.
− Чи не втомила вас подорож, Джеффрі? − спитав він. − Ці два застереження Вічності: безмежне море, безмежне небо? Боюся, людина легко втомлюється власною нікчемністю й безсиллям, коли перебуває на дошці між океаном та повітрям! Утім, ми йдемо з такою швидкістю, з якою тільки електрика може нести нас, і вона нас несе з набагато більшою швидкістю, ніж ви в змозі собі уявити.
Не відповідаючи, я взяв його під руку, і якийсь час ми поволі ходили сюди-туди. Я відчував, що він дивиться на мене, але уникав його погляду.
− Ви думали про вашу дружину? − спитав він м'яко і, як мені здалося, співчутливо. − Я, з відомих вам причин, уникав будь-яких натяків на трагічний кінець такого прекрасного створіння. На жаль, вродливі жінки так часто схильні до істерії! Однак, якби ви мали віру, ви б вірили, що вона тепер янгол!
Я різко спинився та глянув просто на нього. Тонка усмішка тремтіла на його гарних вустах.
− Янгол, − повторив я повільно, − чи диявол? Хто вона тепер? Скажіть, адже ви іноді стверджуєте, що вірите в Рай і Пекло!
Він мовчав, але мрійна усмішка досі лишалась на його вустах.
− Ну ж бо, говоріть! − наполягав я брутально. − Зі мною виможете бути відвертим. Янгол чи диявол − хто?
− Мій любий Джеффрі, − лагідно промовив він, − жінка завжди янгол: і тут, і в майбутньому житті!
Я гірко засміявся.
− Якщо це голос вашої віри, то мені вас шкода!
− Я не говорив про свою віру, − заперечив він холодно, зводячи блискучі очі до темних небес. − Я не член Армії порятунку, щоб викрикувати свою віру під звуки сурем і барабанів.