− Усе одно, ви маєте віру, − наполягав я. − І мені видається, вона мусить бути незвичайною! Якщо пам'ятаєте, ви обіцяли пояснити її мені…
− Але чи готові ви сприйняти ці пояснення? − спитав він із певною іронією. − Ні, друже мій, дозвольте припустити, що ви ще не готові! Мої вірування надто непохитні, щоб ви могли сперечатися з ними, надто реальні, щоб збудити бодай на мить ваші сумніви. Ви б відразу почали закликати до старих, затертих, слабких аргументів Вольтера, Шопенгауера та Гекслі. Маленькі атомістичні теорії − немов піщинки у вихрі мого знання! Я можу сказати вам, що вірую в Бога як у реальну Істоту, і це, ймовірно, являє собою один із перших постулатів Церкви.
− Ви вірите в Бога! − повторив я, по-дурному витріщившись на нього.
Він здавався серйозним. Він завжди здавався серйозним, коли говорив про Божество.
− Ви вірите в Бога! − знову повторив я нерішуче.
− Погляньте! − промовив він, зводячи руку до неба. − Кілька перебіжних хмар закривають мільйони світів − непроникних, таємничих, однак реальних. Там, унизу, − він указав на море, − ховаються тисячі речей, природи яких люди досі не вивчили, попри те що океан є частиною Землі. Між цими просторами Незвіданого Абсолюту стоїте ви − обмежений атом з обмеженими здібностями − і не знаєте, як довго снуватиметься нитка вашого життя; тим не менш у вашому жалюгідному мозку балансує пихата думка: чи зволите ви, з вашою нікчемністю й некомпетентністю, визнати Бога, чи ні?.. Зізнаюся, що з-поміж усіх дивин Усесвіту ця неймовірна зухвалість сучасного людства найдужче дивує мене!
− А ви − що обираєте ви самі?
− Я вперто приймаю те жахливе знання, що тяжіє наді мною, − відказав він із похмурим усміхом. − Я не кажу, що був добровільним старанним учнем; я страждав, вивчаючи те, що знаю!
− Чи вірите ви у пекло? − раптом спитав я. − їв Сатану, Архиворога людства?
Він мовчав так довго, що я здивувався; вуста його зблідли, і дивна, майже мертовна нерухомість рис надавала обличчю якогось моторошного виразу. Потім він звернув на мене очі; тяжка, пекуча гіркота відбивалась у них, хоч вуста його всміхалися.
− Звичайно, я вірю в пекло! Як же може бути інакше, якщо я вірю в Рай? Якщо є верх, то мусить бути й низ; якщо є світло, то мусить бути й темрява! І… щодо Архиворога людства: якщо половина історій, що їх про нього розповідають, правдиві, то він мусить бути найнещасливішою істотою у світі, істотою, вартою найбільшого жалю! Скорботи тисяч мільйонів світів − ніщо порівняно зі скорботами Сатани!
− Скорботи? − перепитав я. − Припускають, що він відчуває радість, учиняючи зло!
− Ні янгол, ні диявол не можуть відчувати радості, вчиняючи зло, − проказав він повільно. − Радіти, коячи зло, − це тимчасова манія, якою одержимі лише люди; щоб зло почало збуджувати радість янголів, мусив би знову запанувати Хаос.
Він дивився на темне море. Сонце сіло, і одна бліда зірочка мерехтіла крізь хмари.
− І я знову скажу: скорботи Сатани!.. Скорботи безмежні, як сама Вічність. Уявіть їх! Бути вигнанцем Небес! Чути крізь безкінечні сфери віддалені голоси янголів, яких він колись знав і любив! Блукати серед пустель темряви й тужити за небесним світлом, який був раніше повітрям і поживком для його істоти, − і знати, що людська глупість, людська жорстокість, людський егоїзм утримують його у вигнанні, заступають йому шлях до спокою та прощення! Людська шляхетність могла б підняти заблудлого духа до межі його втрачених радощів, однак людська підлота тягне його знову вниз. Муки Сізіфа легкі в порівнянні з муками Сатани! І нічого дивного, що він ненавидить людство! Нічого дивного, що він вічно намагається знищити рід людей; не дивно, що він оскаржує їхню участь у безсмерті!.. Гадаєте, це легенда?! − І він повернувся до мене різким, майже скаженим рухом. − Христос спокутував гріх людини і своїм ученням показав, як людина може спокутувати гріх диявола!
− Я вас не розумію, − промовив я мляво.
Однак пристрасність і дивна гіркота його тону вселяли мені побожність.
− Ви не розумієте? − перепитав він. − Однак у моїй думці немає нічого недоладного! Якби люди зберігали вірність своїм безсмертним нахилам і Богові, який створив їх; якби чоловіки були великодушними, чесними, безстрашними, безкорисливими, правдивими; якби жінки були чистими, мужніми, ніжними та люблячими, − хіба не можете ви собі уявити, що красу і силу такого світу Люцифер, Син Ранка, не ненавидів би, а любив? Що замкнену браму Раю було б відчинено для нього, і він, знісшись до Творця завдяки молитвам чистих істот, знов одягнув би янгольський вінець? Хіба ви не можете зрозуміти це, нехай і в межах легенди?
− Маєте рацію, для легендарної історії ідея дуже гарна, − погодився я. − І для мене, як я вам уже говорив, цілком нова. А позаяк чоловіки ніколи не стануть чесними, а жінки − чистими, то боюся, що в бідолашного диявола дуже погані шанси коли-небудь досягти спокути!
− Я також цього боюся! − і він подивився на мене з дивною усмішкою. − Дуже боюся! Але незважаючи на це, я радше шаную його за те, що він − Архиворог такої негідної раси!
Він із хвилину помовчав, потім додав:
− Я дивуюся, як це ми зупинились на такому абсурдному предметі розмови? Він нудний і нецікавий, як незмінно нудні всі «духовні» теми. Я порадив вам вибратися в цю подорож не для того, щоб віддаватись філософським суперечкам, а для того, щоб ви забули всі негаразди й насолоджувались теперішнім, доки воно триває.
Його голос бринів співчутливою добротою, яка відразу збудила в мені гостре відчуття жалощів до самого себе − відчуття, яке геть послаблює внутрішню впевненість. Я тяжко зітхнув.
− Правда, я страждав, − сказав я, − дужче, ніж більшість людей!
− Дужче навіть, ніж більшість мільйонерів заслуговує страждати! − заявив він із тим незмінним відтінком сарказму, яким відзначались його дружні завваги. − Уважається, що гроші винагороджують людину за все; одна багата дружина ірландського «патріота» воліла тримати при собі свій лантух із золотом навіть тоді, коли її чоловіка було оголошено банкрутом! Як вона «обожнювала» свого подруга, нехай скажуть інші! А щодо вас − беручи до уваги вашу багату касу, виходить, що доля повелася з вами дещо неласкаво!
Напівжорстока, напівлагідна усмішка світилася в його очах, коли він говорив, і знову мене охопило дивне почуття неприязні й страху до нього. А втім, наскільки миле було мені його товариство! Я мусив визнати: подорожувати разом із ним на борту «Полум'я» до Александрії було чудово. У матеріальному плані не лишалося бажати нічого кращого: на цій дивовижній яхті, яка неслася морем, ніби чарівний корабель, було все, що тільки могли винайти розум і фантазія. Деякі з матросів були майстерними музикантами, і тихими вечорами, коли сідало сонце, вони приносили струнні інструменти й тішили наш слух чарівними мелодіями. Сам Лючіо часто співав. Його могутній голос лунав, здавалось, над усім видимим морем з такою пристрастю, яка могла б змусити янголів спуститися з небес і слухати. Поступово моя душа почала просякатись цими уривками сумовитих, шалених, чарівливих мінорних мотивів, і я безмовно страждав. Мене охоплював непоясненний сум, передчуття лиха та ще якесь тяжке почуття, якому я заледве можу дати ім'я, − жахлива непевність мандрівника, який заблукав у дикій пустелі. Я терпів ці пароксизми душевної агонії на самоті, і в ці страшні пекучі миті мені здавалося, що я божеволію. Я ставав дедалі похмурішим і мовчазнішим, і коли ми нарешті прибули до Александрії, я не відчував особливого задоволення. Місце було нове для мене, однак я не помічав новизни: все здавалося мені нудним, безбарвним і нецікавим. Тяжке, майже летаргічне заціпеніння скувало мої почуття, і коли ми лишили яхту в гавані й вирушили до Каїра, я не відчував жодної насолоди з подорожі й був байдужий до всього, що бачив.
Я лише почасти пробудився, коли ми найняли розкішну барку з почтом слуг і вирушили вгору Нілом. Оточена очеретами сонна жовта ріка зачарувала мене; довгі години я проводив, розпроставшись у гойдалці на палубі й споглядаючи безбарвні береги, хвилясті піски, зруйновані колони й понівечені храми померлих царств минулого. Якось увечері, коли великий золотий місяць, дивлячись із висоти на вікові руїни, плив по небу, я задумливо промовив:
− Якби тільки можна було глянути на ці стародавні міста, побачити їх у тому вигляді, як вони існували раніше, − які б дивовижні відкриття ми зробили! Наші сучасні дива цивілізації та поступу здалися б нам дрібничками! Я певен, що ми в наші дні лише наново відкриваємо те, що знали люди у старовину.