— Наприклад? — витріщив здивовані очі Шамін. — Побитися з Волошиним за якусь дівку?
— Я серйозно! — зупинила на другові колючий погляд Власта. — Так не можна.
— Якби він був зовсім п’яним, я би втрутився, — правильно відмітив Анатолій. — Але ж Антон свідомо… То ж… Розслабся, — раптом вхопив Власту й посадив собі на коліна. — Чого репетуєш? Вони ж просто танцюють. Розкуто, правда, бо друзі. З незнайомкою він би такого не робив. Нащо псувати собі вечір через чужі проблеми?
Власта хотіла заперечити, але Шамін вже затулив їй рота гарячим поцілунком.
Те, що виробляла Таїсія в руках Антона, важко було назвати танцем. Вона звивалася, наче в екстазі. Через легеньке відкрите платтячко він відчував кожен сантиметр її тіла. Всім своїм єством дівчина показувала, що горить божевільним бажанням…
— Добрий вечір, — раптом з-за спини почула голос Власти, яка не витримала й нарешті вирішила зупинити це неподобство.
— Хіба? — важко дихаючи, зупинилася Тая. — Ти ж нам танець зіпсувала, — злобно кинула.
— Все гаразд, — наче протверезів Антон. — Мені пора, — швидко попрямував до виходу.
— У тебе совість є? — просичала їй в обличчя Власта, коли витягла на свіже повітря. — Як можна Емілії в обличчя плювати? Вона ж наша подруга.
— Тоді нехай цінує чоловіка, — зіронізувала Таїсія. — Чому досі крутить носом. Дітей йому не народить?
— Їхнє життя — не наша справа, — все ще намагалася поставити її на місце Власта. — Чи, може, думаєш, як покрутиш перед ним своїм задом — Антон відразу розлучиться? Не забула, як він кохає Емму?
Тая змовчала. Наче почала усвідомлювати, що ледве не накоїла.
Волошин повернувся додому далеко за північ.
У квартирі було темно й тихо. Лише у спальні легенько мерехкотів нічник.
Зайшов на кухню. Увімкнув світло. Налив собі чарку горілки, різко хильнув.
— Нарешті ти вдома, — з-за спини почув сонний голос Емілії. — Я довго чекала, а потім відключилася, сидячи на кріслі. Знову робота? — ніжно обняла за шию.
Антон погладив її руки й посадив собі на коліна.
Глянув у прекрасні волошкові очі.
Так, у них немає божевільної пристрасті, зазиву, бажання. Але ж тут стільки тепла й ніжності.
«Вона чекала. Переживала, — застукало в його голові. — Дурень. Ледь страшенну дурницю не втнув».
— Норо? — здивувався Тимур, коли дівчина зайшла у його кабінет. — Чому без попередження?
— Ти зайнятий?
— Авжеж, — нахмурився Батурін. — Чекаю клієнта. Має з’явитися з хвилини на хвилину.
— Гаразд, — розчаровано зітхнула. — Я думала — пообідаємо. Не бачились уже кілька днів, ти не телефонуєш, — розкуто сіла на шкіряний диван.
— Серйозні справи, — поспіхом кинув. — Багато роботи. Давай повечеряємо, — глянув на календарик. — Завтра, — уточнив.
У двері постукали.
Батурін піднявся й попрямував до виходу.
— Заходьте, я чекаю вас, — запросив жінку на вигляд років п’ятдесят. — До побачення, Норо, — багатозначно глянув на дівчину, даючи зрозуміти, що їй пора.
Гордо задерши голову, Нора неохоче піднялася з дивану. На прощання обдала гостю невдоволеним поглядом і покинула кабінет.
— Навіть не знаю, з чого почати, — зніяковіла клієнтка, коли залишились з Тимуром наодинці.
— Кава? Чай? — люб’язно запропонував юрист.
— Мабуть, чай, — злегка усміхнулася. — Кави мені не можна.
— Секунду. Кларо, підготуй нам чаю, — попросив по внутрішньому телефону свою помічницю.
— Про мій візит до юриста не знає ніхто, — загадково почала Ірина Макарова. — Я випадково почула, як друг зятя — Ігор Мостовий — спілкується з вами по телефону і зрозуміла, що… — замовкла, наче підбирала слова.
— Мені потрібна саме така людина… — нарешті продовжила. — Потім попросила номер телефону, розпитала про вас, але спеціально вичекала деякий час, перш ніж подзвонити.
— Це якась делікатна справа? — зацікавився Тимур. — Ви ж казали — мова піде про квартиру.
— Про квартиру, — боляче усміхнулася Ірина. — Я хочу залишити її доньці, але чи вийде? Треба постаратися встигнути…
— Хоч ми, юристи, звикли прораховувати все заздалегідь, чого й іншим радимо, у вашому випадку — я здивований. «Не зарано так думати?» — хочеться запитати. Пробачте, але гадаю — півстоліття ви ще не відсвяткували? — спробував підбадьорити клієнтку. Хоч, треба визнати, вигляд у неї був і справді хворобливий.
— Сорок дев’ять, — з гіркотою уточнила Ірина.
Тимур не зміг приховати здивування. Ще секунду тому, думав, що робить жінці комплімент, коли має на увазі п’ятдесят.