Тимур сумно глянув у її виснажені хворобою очі.
— Друзі моїх друзів — мої друзі, — важко посміхнувся, маючи на увазі Мостового. — Ваше питання коштувало мені лише однієї незначної розмови з молодим і зовсім недосвідченим юрисконсультом. Тому… — зітхнув, — немає за що розраховуватися. Візьміть документи, — простяг червону папку. — Можете йти до нотаріуса й оформляти своє житло на доньчине ім’я. У реєстрі по кредитних заборгованостях воно більше не світиться.
— Ні, ну що ви, — запротестувала Ірина. — Дякувати Богові, на консультацію юриста, навіть недешевого, я ще здатна…
— Будьте мені здоровенькі, — перебив її Тимур. — Інколи, гроші — не головне.
«Хіба плата смертельно хворої жінки за банальну консультацію принесе збагачення? — про себе подумав. — Чи може якось вплине на фінансове становище?»
— Ви — добра людина, — зніяковіла Макарова. — Знаю, що переходжу межу пристойності, але…
— Кажіть, не соромтеся, — підбадьорив її юрист.
— У мене є ще одне прохання, — зам’ялася Ірина. — Цей лист… — витягла з жіночої сумки жовтий цупкий конверт. — Якщо можна… після моєї смерті віддайте доньці.
Батурін заокруглив очі від здивування. Дивне прохання. Це ж адвокатське бюро, а не банк, де зберігають цінні речі. Та й жінка до пуття нічого не пояснила. Відчував, що цей клаптик паперу точно якось пов'язаний з тим, про що вона тут довго розповідала минулої зустрічі. Нащо йому на голову чужі таємниці? А якщо у листі йдеться про вбивство, наприклад? Потім воно розкриється і ниточки приведуть сюди? Ні, ні! Йому це зовсім не потрібно.
— Ви пробачте, — встав із-за столу, не торкнувшись конверту, — але такі речі зовсім не входять у сферу послуг, які я надаю. Вам конче необхідно, щоб цей лист потрапив до рук доньки після вашої смерті? — підозріло скосив очі.
— Так, — ствердно відповіла Ірина. — Тільки після моєї кончини. Прошу, не відмовляйте, — благально глянула в його карі очі. — Тут немає нічого крамольного, — наче прочитала думки Тимура. — Я могла би залишити його своїй подрузі, Зої Черкасовій. Але вона не збереже. Розкриє з цікавості й наробить біди.
— А за вашого життя донька ніяк не може дізнатися про те, що там написано? — ще раз уточнив. — Обов’язково чекати смерті?
— Я їй цього не скажу… — важко задихала жінка. — Не зможу…
Тимур зрозумів.
Там чиясь сповідь.
І не дуже втішна…
Але чому саме йому випало вручати такі листи? Дівчина спокійно живе. Має сім’ю. Нічого не підозрює. А в один прекрасний день він, мов грім серед ясного неба, віддасть їй цей конверт. Маячня якась. Не поспішав погоджуватись.
— Будь ласка, — майже прошепотіла хвора жінка. — Не знаю, чому, але після спілкування з вами — остаточно переконалася, що ви — єдина людина, котру можу просити про цю послугу. Довіру, що викликаєте у мене, важко переоцінити. Не відмовте. Нехай вас не обтяжить це скромне прохання.
Тимур не витримав. Слова жінки вразили його. Це наче остання воля помираючої. Як можна не погодитися? З першої хвилини спілкування відчув у ній якусь рідну, близьку душу. Наче доля в якомусь житті вже пересікала їхні шляхи. Або ще пересіче?…
Неохоче взяв листа. Поклав у верхню шухляду робочого столу.
Попрощався з Іриною.
Знову сів на робоче місце. Дістав конверт. Довго крутив у руках. Його так і підмивало розкрити і прочитати все одним махом. Але стримався. Це чуже життя. Чужі таємниці. Нехай з ними розбираються ті, кому належить. Ірина — молода жінка. Незважаючи на хворе серце, їй ще жити й жити. Цей лист довго вкриватиметься пилюкою, поки дійде до адресата.
З цими оптимістичними думками причепив до коричневого конвертика, написаний своєю рукою на білому клаптику паперу адресу квартири й ім’я жінки, якій належить його віддати, і зачинив у сейфі…
Наступного вечора, як і обіцяв, повів Нору в ресторан.
— Ого, — раптом здивовано розширила очі дівчина, — а це часом не твоя Діана? — кивнула на столик під стіною.
Тимур обернувся й завмер від несподіванки.
Справді. Недалеко, за столиком, в компанії симпатичного молодого чоловіка років двадцяти п’яти, сиділа його дочка.
Він захоплено про щось розповідав. Діана уважно слухала й мило усміхалася.
Тимур мовчки попрямував до них.
— Привіт, доню, — ледь стримуючи емоції, звернувся до Діани, наче поряд з нею пустий стілець стояв.
— О, татусю, — радісно підскочила з місця дівчина й поцілувала Батуріна. — Знайомся — Максим Кудрявцев. Мій друг. Разом працюємо.
— Максим, — якось боязко, невпевнено припіднявся незнайомець, ствердно кивнувши головою.