— Правильно зробить, — повчав батько. — Я ж не стороння людина.
— Ну що ти, татусю, — весело зітхнула дочка. — Ти мене бережеш. Не здивуюся, якщо й помру цнотливою у дев’яносто років, — засміялася.
— Це недоречний жарт, — по-доброму насупив брови Тимур.
— Хто-хто, а твоя Нора точно сьогодні образилася, — змінила тему Діана. У батькові вона бачила не просто людину, яка дала їй життя, але й близького друга, тому не соромилася говорити все, про що думала.
— Вона тобі не подобається? — прямо запитав.
— Вона — не твоя жінка, — так само прямо відповіла Діана.
— Тому, що не мама?
— Ви з мамою так давно кожен сам по собі, що я вже й не уявляю вас разом, — відверто заявила.
— А Нора не підходить, бо занадто молода, — не вгавав Тимур. Думка дочки була для нього важливою.
— Не про вік мова, — задумалася дівчина. — Молодість пасує всім. Хіба це може бути перешкодою? Нора… — не могла знайти потрібних слів, — розумна і гарна, але… людину відчуваєш серцем. І це ясно відбивається в очах, бо вони — дзеркало душі. Якщо кохаєш — світяться любов’ю. Твої ж очі — порожні. Значить…
— А от хлопець з яким ви сьогодні вечеряли, припав мені до душі, — хитро примружив веселі очі Тимур.
Діана від несподіванки аж перестала жувати й зупинила на батькові здивований погляд.
— У ньому відчувається хороше виховання і стриманість. Це неабияк допоможе в житті.
— Можна я сьогодні в тебе заночую? — раптом попросила зворушена Діана. — Почитаєш мені на ніч улюблену книгу, як у дитинстві.
— Почитаю, — даючи знак офіціанту, бадьоро відповів Батурін.
Емілія прокинулася від сильного звуку, наче щось ударилося об віконне скло. Потерла сонні очі, повільно підійшла до вікна. Небо починало червоніти. Світало.
Раптом її увагу привернуло щось чорне. Воно лежало на підвіконні. Вийшла на балкон, глянула ближче — птах! З розгону розбився й намертво упав.
В душі відчула — це недобрий знак. Серце защеміло.
Антона вдома не було. Робота забирала весь його час. Емілія вже й не пам’ятала, коли вони разом вечеряли чи снідали. Забігав ненадовго, міняв чистий одяг і знову тікав у справах.
Вона не заперечувала. Тільки відчувала, як холодок між ними посилювався. Почуття крижаніли…
— Може, у нього хтось є? — припустила якось Ірина, коли дочка приїхала її провідати.
— Не думаю, — не сприйняла слова матері Емілія. — Навпаки. Антон сумує. Йому не вистачає дитини. З її появою наше життя змінилось би, я впевнена. Тепер, як ніколи, хочу народити. Малюк принесе радість всім нам.
Ірина важко промовчала.
При згадці про маму здригнулася. Учора не могла їй додзвонитися. Навіть пізно ввечері телефонувала, коли найрідніша тільки вдома могла бути. Та не взяла слухавки.
«Сьогодні треба її навідати», — блиснула думка.
Спати більше не лягала. Як тільки розвиднилося — сіла за кермо. Та раптом у голові запаморочилося, все зникло, вкрившись густим білим туманом. Емма стисла повіки. Потім різко розплющила очі. Густа пелена розсіялася.
— Що за чортівня? — вилаялася про себе. — Так їхати небезпечно.
Ще раз набрала маму.
— Алло, — почувся у слухавці рідний голос.
— Матусю, слава Богу, — зраділа. — Де ж ти пропала? Чому не відповідаєш?
— Не повіриш, — незвично бадьоро відповіла Ірина. — Зібралися із жінками та й поїхали у монастир до Почаєва.
— Куди? — не повірила власним вухам Емілія.
— У Тернопільську область, — уточнила Макарова. — Зоя покликала. У них з роботи туди автобус їхав.
— Знаю, що їхав, ми ж із Зоєю Павлівною працюємо разом. Але у тебе серце! Як можна в далеку дорогу рушати?
— Я таку благодать отримала, дитинко, що забула про серце, — відповіла Ірина. — Вперше у житті сповідалася. Бог усе робить правильно…
— Ти про що, мамо? — не зрозуміла дочка.
— Про своє, сонечко… Про своє… — загадково відповіла.
Емілія знову відчула, як темніє в очах.
Від гріха подалі вийшла з машини. У такому стані їхати точно не можна. Викликала лікаря й піднялася у квартиру.
«Напевно, простудилася, або вірус якийсь підхопила, — подумала. — Бо ломить усе тіло».
Лікарка довго оглядала Емілію, боляче мацала живіт.
— Коли були останні місячні? — серйозно запитала.
— Я так відразу й не скажу, — задумалася жінка. — Більше місяця, точно.
— Тест на вагітність брали?
— Я вже чотири роки купую тести — і нічого, — байдуже відповіла.