— Все одно відвідайте гінеколога, — закінчила огляд. — Може щось з гормонами, — підвела підсумок і попрощалася.
Емілія спробувала підвестися, але в голові знову запаморочилося.
— Та що за… — сердито буркнула. — Здається, візиту в поліклініку таки не уникнути.
Дільничний гінеколог Алла Борисівна Глотова довго оглядала Емілію. Зробили навіть ультразвукову діагностику.
— Це диво, — нарешті повідомила радісну звістку лікарка, яка вела Емілію від самого початку й не один рік планувала з нею вагітність. — Нарешті звершилося!
— Ви про що? — відразу й не зрозуміла Емма.
— Ти при надії, — блиснула чарівними зубами Алла Борисівна.
Молода жінка заціпеніла. Невже рішучість так багато важить? Лише нещодавно поставила собі за мету завагітніти й народити за всяку ціну — і от маєш… Небо почуло її.
— Це т-точно? — тремтячими руками погладила живіт.
— Орієнтовно вісім-дев’ять тижнів. І ще… — на мить замовкла. — Думаю, малюків буде двоє, — очі лікарки хитро заблищали.
— Що? — розкрила від здивування рота Емілія, наче хотіла повітря вхопити. — Господи! — звела до неба широко розплющені очі.
— Уявляю, як зрадіє Антон, — знімаючи рукавички для огляду, мовила Глотова.
— Він буде дуже щасливий, — витерла зволожілі очі Емма. — Адже надія вже майже згасла у ньому. Я відчуваю. Двоє, кажете? — плачучи сміялася. — Оце так нагорода Всевишнього. Сьогодні вранці пташка вдарилася у моє вікно. Я думала — погана новина, а виходить…
— Грандіозна! — аж розвела руками Алла Борисівна, намагаючись показати масштаби.
Вийшовши з поліклініки, найперше зателефонувала чоловікові.
— Привіт, любий, — неймовірно хвилюючись, почала. — Не заважаю? Можеш говорити?
Антон аж отетерів. На мить відняв слухавку від вуха й ще раз глянув хто телефонує. З моменту одруження слова «любий» від дружини не чув.
— Кажи, — не витрачаючи часу на всякі там панькання, сухо відповів.
— Ввечері будеш? Чи знову багато роботи? — обережно поцікавилася.
— Ти сумуєш? — якось іронічно перепитав.
— Дуже, — загадково Емілія.
— Тоді чекай, — повеселішав Антон, наче з коханкою про побачення домовився.
Але минула вже дев’ята й десята вечора, а Волошин не поспішав додому. Дружина приготувала стіл, запалила свічки, накрила романтичну вечерю. Проте чоловіка не було. На дзвінки не відповідав, повідомлень не надсилав.
Жінка зрозуміла. Він не прийде, як останнім часом частенько це робить.
Досі вона не надавала цьому значення. Однак зараз наче прозріла. Яка робота о такій порі? Ні, він слідчий, це ясно, всяке буває. Але його відсутність — уже не виняток, а правило. Треба щось міняти.
От сьогодні вона й розставить усі крапки над і. Хоче частіше бачити чоловіка вдома, щоб посміхався, приділяв увагу і все таке. Пора повертатися до нормального життя.
Глянула на годинник. Майже дванадцята. На столі все охололо. Свічки догорали. Повільно піднялася, сумно попленталася до спальні.
Раптом почула, як клацнув дверний замок.
— Ти ж казав, що сьогодні не затримаєшся, — зустріла його в коридорі Емілія.
— Казав? — скривився Волошин. — Не пам’ятаю, — здивовано посміхнувся й ледве втримався на ногах.
— Ти п’яний? — запереживала. — Що сталося?
— А що ще може статися? — гірко відповів Антон. — Просто напився, розслабився. Не можна?
— Це неймовірно, — опустила руки Емма. — Має ж бути якась адекватна причина.
— Хочеш знати причину?! — крикнув, тримаючись за стіну. — Більше чотирьох років ми разом! Чотири роки! — голосно повторив. — А ти навіть дитину не народила, не кажучи вже… — прикусив язика. — Набридло бачити у ліжку холодне тіло й скляні очі. Все! Може на п’яну голову…
— Припини! — вперше закричала на чоловіка Емілія. — Завтра шкодуватимеш про свої слова!
— Не шкодуватиму, — впевнено відповів. — Шкодую лише, що колись пустив тебе у своє серце. А зараз вирвати звідти не можу. Всю душу мені розтерзала! — міцно стис кулак і вдарив себе в груди. — Всю на шмаття! Знаєш, як воно, згорати від кохання, бажати й розуміти, що тебе лише терплять, зціпивши зуби? Га? Не знаєш?! Хочеш покажу?! — різко вхопив її за руку.
— Не чіпай! — налякалась Емілія.
Таким Антона ще не бачила. Те, що зараз озвучив, справді було в їхній сім’ї. Але якось висіло в повітрі, не озвучувалося. Вона покірно виконувала усі його забаганки, не сперечалася. Думала, цього досить. Але, що йому так боляче, навіть не підозрювала.
— Йди сюди! — грубо потягнув її у спальню Антон.