— Ви сьогодні якийсь особливо заклопотаний, — відмітила дівчина, кладучи піднос на стіл.
— Важкий день, — погодився Тимур, обмахуючи обличчя конвертом, наче віялом. — Два засідання у суді, клієнти та ще й… — глянув на конверт.
— Що там? — серйозно запитала Клара.
— Бажано якнайскоріше віддати адресату, — зітхаючи, відповів.
— Можна глянути? — попросила юристка.
Батурін мовчки простягнув їй конверт.
— Якщо хочете — можу закинути листа. Сьогодні буду в тому районі.
— Ти б мене неабияк виручила, — зрадів Тимур. — Але то не просто закинути, а віддати прямо в руки тої Емілії, зрозуміла? — серйозно попередив.
— Хіба я колись підводила? — по-доброму нахмурилася Клара.
— Ох, ти ж моя хороша, — жартома пощипав її за щічку і бігцем направився до виходу.
— Куди? — здивовано закричала йому в слід дівчина. — А кава?
— Поспішаю, — донеслося десь з коридору. — Немає часу.
Клара довго блукала вуличками хрущовських двориків поки нарешті не знайшла потрібний будинок
— Здається, тут, — зітхнула, припарковуючи автомобіль.
Піднялася на третій поверх. Подзвонила у двері. У відповідь — довга тиша. Вже хотіла йти геть, коли почула клацання замка. Зупинилася.
— Вам кого? — здивовано запитав мужчина років сорока, який відчинив двері.
— Я юрист, маю віддати конверт Емілії Макаровій. Тут проживає така?
— Емілія — моя дружина, — насторожився Антон. — Зараз вона на кладовищі. Поїхала провідати могилу матері. Можете залишити мені, я передам.
— Я б з радістю, — посміхнулася Клара. — Але маю доручення віддати безпосередньо в руки.
— Як хочете, — байдуже відповів чоловік. — Не знаю, коли вона ще буде тут. Ми проживаємо в Шевченківському районі, на Нагірній, сюди навідуємося рідко. Це просто випадковість, що ви когось застали.
Клара задумалася.
Їй зовсім не хотілося їздити ще й іншими районами столиці, розшукуючи власницю конверту. Та й підвести Тимура якось не хотілося, мовляв, усе виявилося важче, ніж я собі уявляла.
— А ви справді її чоловік? — раптом поцікавилася.
Волошин зняв з вішалки шкіряну сумочку, дістав паспорт і посвідчення слідчого прокуратури.
— Це — мій сімейний стан, — відкрив на потрібній сторінці. Ми з дружиною на різних прізвищах. Вона — Макарова, я — Волошин. А це — доказ, що я не аферист, — простяг службове посвідчення.
— Ого, — Кларині очі радісно заблищали. — Ось конверт.
— А що в ньому? — стиснув брови Антон.
— Не знаю, — зізналася дівчина. — Я так зрозуміла — прощальний лист матері для доньки. Щось сентиментальне.
— Ясно, — зітхнув Волошин. — До побачення.
Коли дівчина пішла — підніс конверт до світла. Але цупкий папір не просвічувався.
— Дома розберемося, — не надавши особливого значення таємничому листові, кинув у картонну коробку з паперами. Це речі, які Емілія спеціально відібрала, щоб забрати додому. Там і розбереться.
За кілька годин Емма повернулася.
— Щось я забагато всього зібрала, — задумалася, коли в багажник влізла тільки половина запланованого.
— Бери, що потрібніше, — вирішив Антон. — Решту відвеземо наступного разу.
— Гаразд, — погодилася. — Оці, — показала на три коробки, — забирай наверх і склади у комірчину, аби не заважали під ногами.
— Ох, жінко, — важко зітхнув Волошин. — То донизу, до доверху, — незадоволено бурчав. — Морочиш голову.
Заклопотаний та невдоволений, він зовсім забув про візит юристки і залишений нею конверт…
Минуло два роки.
— Привіт, мої маленькі, — весело поцілував у голівки своїх синочків — Богданчика і Семенка — Антон. Потім підійшов до дружини, обняв, пригорнув, вдихнув аромат її волосся і торкнувся устами чола. — Мушу бігти, приготуй чистий одяг на кілька днів.
— Знову відрядження? — жалісно промовила Емілія. — Діти сумують, майже не бачать тата.
— Робота, люба моя, робота, — коротко пояснив і, приспівуючи, подався у ванну.
— Нам треба поговорити, — за кілька хвилин почув голос дружини, яка підійшла до вбиральні. Волошин якраз закінчував голитися.
— Справді, ти ж казала по телефону, — на ходу згадав. — Давай швидше, бо поспішаю.
— У мене давно не було жіночих днів, підозрюю що…
— Що? — крізь дзеркало гостро глянув на дружину.
— У нас буде поповнення, — загадково усміхнулася Емілія.
— Це як? — витираючи обличчя рушником зробив вигляд, що не зрозумів чоловік.