— А може я ні на що не сподіваюся, — загадково відповіла Тая. — Може, просто кохаю, щоб Антон відчув різницю між люблячою жінкою і…
— Важливо, кого любить він сам, — поставила її на місце Власта. — А за цей гріх ще в пеклі горітимеш, — прошипіла в обличчя колишній подрузі, мов отруйна змія, що здатна одним невинним дотиком знищити свою нещасну жертву.
Таїсія важко проковтнула образу.
«Терпіння, дівчинко, лише терпіння, — заспокоювала себе. — Вони ще поплатяться за свої слова, коли я законною Волошиною стану».
— Ти якийсь зажурений, — ніжно гладила Антона на черговому побаченні. — Думками далеко, — надула губки Тая. — Ми й так рідко бачимось, розслабся.
— Емілія вагітна, — задивившись на стелю, машинально відповів.
— Знову? — від несподіванки аж піднялася й сіла на ліжку.
— Так буває, — холодно відповів.
— І що? Народжуватиме?
— Ти збожеволіла? — сердито глянув на неї Антон. — Куди? Близнятам ще молоко на ротах не пообсихало. Нащо мені цей дитсадок.
Тая полегшено видихнула й лягла на груди коханому.
«Якщо Антон наполягатиме позбавитися малюка, це остаточно зіпсує його й без того натягнуті стосунки з дружиною, — блиснула в її голові злорадна думка. — Треба дочекатися того часу й помаленьку нагадувати йому про розлучення…»
Наступного дня Антон начебто повернувся з відрядження. Малюки зустріли його весело й гамірно. Як справжній люблячий татусь, Волошин вручив їм гарні подарунки: кожному по великій кольоровій іграшковій машині й багато цукерок. Дитячому щастю не було меж.
— Привіт, кохана, — підійшов і обійняв Емілію. — Тобі, як завжди, щось вишукане, — відкрив червоний футлярчик, витяг золотий ланцюжок і повісив його на шию Емілії. Хотів поцілувати, але вона відхилилася.
— Ти не вирішила проблему? — відразу зрозумів і запитав крижаним тоном.
Емілія мовчала і з кам’яним обличчям дивилася за вікно.
— Погодуй чоловіка, — сів за стіл Антон. — Я з дороги. Втомлений і голодний.
Вона мовчки подала обід.
— Еммо, — вхопив її за руку, коли проходила мимо. — Давай поговоримо. Ну що відбувається?
— Якщо ти не проти, я з дітьми хочу якийсь час пожити в маминій квартирі, — холодно відповіла жінка.
— Що? — аж піднявся зі свого місця чоловік.
Емілія забрала руку й знову підійшла до вікна.
— Ну добре, — хвилюючись почав Антон. Підійшов до дружини, обняв її за плечі. — Якщо ця дитина така важлива для тебе — народжуй. Бог і з нею. Де двоє, там і троє, як кажуть…
— Та немає ніякої дитини! — раптом зірвалася Емілія й відскочила від чоловіка. — Я була у лікарки і зовсім не вагітна. Справа в іншому. Досі думала, що цей шлюб тримається на тобі. Що твоєї любові вистачає на двох. Але це не так.
— А як? — нахмурив брови Антон.
— Не знаю, як, але не так, — важко дихаючи відповіла Емілія. — Ти мене більше не відчуваєш. Не розумієш, коли в моїх очах біль, а коли радість.
— А що в моїх очах? — примружився.
— Порожнеча, — не роздумуючи, випалила Емілія. — Глибока і чорна, як ніч.
— Порожнеча? — хмикнув Антон і підняв одну брову. — Ось як? Хочеш пожити без мене? Нехай, — спокійно промовив. — Не треба йти в іншу квартиру. Ця така ж твоя, як і моя. Я поживу в тій хрущівці. Свою машину теж залишаю. Ось ключі, — поклав на барну стійку. — Твоя ж у ремонті. Готова ще не скоро буде, а з двома дітьми важко без транспорту. Відпочинь. Подумай. Далі розберемося, — боляче усміхнувся і попрямував до виходу.
Емілія ухопилася за груди й важко опустилася на стілець. Її стосунки з чоловіком заходили у глухий кут. Це вже неозброєним оком видно було. Але ж діти… Вони обожнюють батька, радіють кожній миті, проведеній разом. Як бути?
…Минуло кілька днів.
Антон не телефонував. Емілія також його не турбувала.
Надворі стояла страшна спека. Діти практично не виходили з дому, де їх рятував кондиціонер. Але ж так не можна. Їм потрібне свіже повітря.
— Дача! — раптом осінило Емму. — Там і свіже повітря, і травичка, і тінь від розлогих ялин. Як я раніше не здогадалася? Адже машина під під’їздом. Зараз швиденько зберемося і поїдемо.
Глянула на годинник. Минула дев’ятнадцята. Для літа це не час. Всього неповних сорок кілометрів. За якусь годину вона подолає цей шлях і приїде ще до смеркання.
Швиденько зібрала все необхідне, посадила хлопчиків у спеціальні крісла й рушила у дорогу.
Через сорок хвилин під’їхала до потрібного будинку.
— Почекайте трішки, мої хороші, мама тільки відімкне ворота і заїдемо у середину, — звернулася до синочків. Діти мило усміхалися й безтурботно гралися гумовими іграшками.