— Заспокойся, — притис дочку до грудей. — Чш-ш, ти у мене сильна, правда?
— П-равда, — схлипуючи, намагалася прийти до себе шокована дівчина.
— Максим! — раптом згадала. — Господи! Де він? Ми були разом! Живий?
— Все, все, — погладив її обличчя Тимур і поцілував у чоло. — Він живий. У шпиталі. Я зараз туди поїду, про все дізнаюся. Якщо потрібна допомога — підключуся. Тільки не переживай, сонечко. Обіцяєш?
— Об-біцяю, — ствердно кивнула головою Діана. — Їдь. Прошу, скоріше, — заблагала.
Тимур вийшов у коридор.
— То ти справді допомагатимеш покидьку, який ледь не вбив нашу дочку? — несподівано почув у спину голос Тамари.
— Ти знаєш більше, ніж я? — підійшов впритул і проштрикнув її гострим колючо-пекучим поглядом. — Чому так кажеш?
— Якби не він — Діани б там не було. Дівчинка ніколи не отримала би цього стресу й ран. Той бовдур покалічив їй обличчя і психіку…
— Він врятував їй життя!!! — на повні груди заревів Тимур.
Тамарі на мить здалося, що у неї на голові аж волосся заворушилося. Ехо від його крику розійшлося далеко по коридорах. Із деяких палат визирали хворі.
— Можливо, ціною свого, — гнівно процідив їй прямо в обличчя.
На тому повернувся й побіг східцями до виходу.
Тамара важко проковтнула комок, що застряг у горлі, й повернулася у палату доньки.
У шпиталі ніде було яблуку впасти. Деяких поранених оглядали прямо у коридорі. Операційні забиті.
— Кого ви шукаєте? — раптом почув голос лікаря Тимур.
— Хлопця, — хвилюючись, пояснив Батурін. — Максима Кудрявцева. Здається, у нього відірвана рука.
— Зачекайте, — попросив і щезнув за дверима.
— Є такий, — за кілька хвилин повернувся й підтвердив медик. — Зараз в операційній. Онде його батьки, — показав на дві постаті, що обнялися біля вікна. Чоловік заспокоював жінку. Вона весь час утирала мокре від сліз обличчя.
Тимур попрямував у їхній бік, але, не дійшовши кілька кроків, зупинився.
Не міг знайти потрібних слів, щоб звернутися. Хто-зна, як ці люди відреагують, коли почують, що їх син став калікою, рятуючи якусь дівчину?
— У вас також хтось із рідних поранений? — помітила його мати Кудрявцева.
— Моя дочка в іншій лікарні, — наче прокинувся Батурін. — Вона разом з Максимом була, коли…
— Вона жива? — запереживали за дівчину, мов за рідну, добродушні люди.
— Жива, — перемагаючи хвилювання, з полегшенням відповів Тимур. — І, дякуючи вашому синові, майже не ушкоджена. Максим урятував мою дівчинку від смерті, закривши собою. Я приїхав, щоб допомогти і… подякувати за його вчинок, — відчув, що цих банальних слів якось не вистачає.
— На його місці так вчинив би кожен, — важко промовив батько. — Нехай Господь збереже йому життя.
— Амінь, — прошепотіла мати, утираючи сльози.
— Я можу бути корисним? — запереживав Тимур. — Може якісь ліки, чи…
— Тут усе є, — заперечно похитав головою Кудрявцев старший. — Ми вже цікавилися. Аби лише молодий організм витримав.
— Ви заїдьте до церкви, — раптом попросила жінка. — Дайте на молитву й поставте свічку за здоров’я нашого хлопчика.
— Добре, — зітхнувши, опустив голову Батурін. — Тримайтеся. А… ось, — зненацька згадав. — Мій номер телефону, — простяг клаптик паперу. — Якщо терміново у чомусь буде потреба — не соромтеся. Телефонуйте в будь-який час доби. Для вас — я завжди на зв’язку.
Тяжкими, стомленими кроками вийшов Тимур зі шпиталю. Сів за кермо. Батьки Максима вразили його добротою і щирістю. Прекрасні люди виховали прекрасного сина.
На мить уявив на місці згорьованої матері Тамару. Вона б ніколи не простила людям, які стали причиною каліцтва її дитини.
Згадав про обіцянку. Дорогою до центру, недалеко на набережній побачив невеликий храм. Вирішив зайти. За своє життя Тимур міг на пальцях однієї руки порахувати, скільки разів переступав церковний поріг.
Увійшовши, злегка розгубився. Всередині якраз ішла вечірня Служба Божа.
Перехрестився.
Став осторонь.
Блаженний спів, запах ладану і воску розслаблювали й налаштовували на якусь особливу хвилю. На серці ставало так спокійно, наче на вулицях міста цвіли каштани, світило сонце й панував мир. Боявся навіть заворушитися, щоб не порушити блаженної миті.
Незчувся, як служба закінчилася. Люди стали розходитися. Дочекався, коли храм опустів і наблизився до свічника.
— Слава Ісусу Христу, — раптом почув чоловічий голос. — Вам допомогти?