Батурін підняв обличчя й прямо перед собою побачив священика, який уже зняв ризи й стояв просто у чорній сутані.
— Добридень, — ніяково відповів. — Так. Хочу замовити молитву за пораненого і запалити свічку за його здоров’я. А ще… моєї доньки.
— Ви рідко буваєте у храмі? — добродушно посміхнувся настоятель.
— Взагалі не буваю, — чесно зізнався.
— Але ж Бог привів вас, — задумано промовив панотець. — Мене звуть отець Никодим. Двері цього храму завжди відчинені. Приходьте у неділю на літургію. Приводьте сім’ю.
— Я не живу з дружиною вже багато років, — продовжив Тимур. Не знав чому, але спілкування з отцем Никодимом приносило задоволення, умиротворяло. Той був молодим священослужителем і розумно відповідав на питання.
— У вас церковний шлюб? Вінчані? — поцікавився духівник, запалюючи свічки.
— Ні, — коротко відповів Тимур.
— Тоді дружини ви не маєте і ніколи не мали, — посміхнувся священик. — Шлюб створив Всевишній Бог, — підняв очі до неба. — До нього можна прийти тільки через таїнство вінчання. Це зобов’язання на все життя.
— Напевно, важко знайти людину, з якою захотілось би зустріти свою старість і навіть смерть? — задумано промовив Тимур. — Я й не уявляю, яка це має бути жінка.
— Не уявляєте, бо ще не зустріли її.
— Мені вже сорок чотири, — хотів заперечити Батурін. Мовляв, якщо в молоді роки не зустрів людину, яка б навіки полонила серце, які шанси зробити це, коли попереду сивина…
Священик почухав рукою борідку, приховуючи широку посмішку.
— Я щось не те сказав? — насторожився Тимур, помітивши реакцію отця Никодима.
— Ні, ні, — не переставав усміхатися духівник. — Просто згадав, у якому віці одружувалися чоловіки в сиву давнину. Ви читали Святе Письмо?
— Не те, щоб… — зніяковів Тимур.
— Ясно, — зітхнув панотець. — Називайте імена, — взявся за ручку.
— Які? — не зрозумів новий прихожанин.
— Дочки, пораненого чоловіка. Ви ж хотіли замовити молитву, — нагадав священик.
— Справді, — почухав лоба Тимур. — Діана, Максим.
— А вас, як звуть? — несподівано запитав духівник.
— Тимур, — здивано відповів. — А навіщо?
— Молитимусь, щоб ви зустріли майбутню дружину і привели її у цей храм взяти шлюб, — серйозно, без натяку на жарт, пояснив. — Сім’я — частинка церкви. Вона міняє все навколо. Світ стає іншим. Людина перероджується. Бо вже немає я і ти. Є одне ціле — ми. Родина — це благодать і найвищий дар від Бога. Це сльози радості, крик новонародженої дитини на ваших руках. Що може бути вище цього? Хіба Господь не подбав про людину?
Тимур відчув, як глибоко зазирнув йому в душу цей молодий священик. Адже давно мріяв навести лад у своєму житті: поставити крапку у відносинах з Норою, нарешті скасувати формальний штамп у паспорті, що називався шлюбом з Тамарою. А якщо ще й кохання… крик власного маляти… То вже, напевно, був би справді дар від Бога. На нього не дуже й сподівався. Він уже роками живе один. Не уявляв, як може пустити у своє життя іншу жінку.
Попрощався зі святим отцем. Вийшов на повітря. Глибоко вдихнув. Провів у храмі трохи більше години, а відчуття, наче щось кардинально змінилося…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПРОСТЯГНИ МЕНІ РУКУ…
Емілія важко розплющила очі.
Вона лежала у лікарні. Була в повній свідомості й байдужості до життя. Днями могла майже незмигно дивитися на білу стелю й не реагувати на присутніх. Єдина людина, до кого ледве повертала голову, була Уляна Мостова — дружина Ігоря.
— Лікарю, це нормально? — переживала Уляна. — Я думала — Емма невтішно ридатиме, їй колотимуть заспокійливі, а тут…
— Не нормально, — задумано відповів Денис Долгаєв.
Після аварії він приходив у міську лікарню і вів пацієнтку, як психолог. Та потім Мостова з чоловіком попіклувалася, щоб Емілію перевели у приватну клініку під особистий нагляд хірурга Олега Суворіна та психолога Долгаєва.
— Кожен реагує на втрату близьких людей по-своєму, — пояснював Денис. — У когось — бурхливі емоції назовні, а хтось переживає всередині й навіть не плаче, бо біль настільки безмірний, що людина не може його пережити.
— Тобто, існує ризик… — не докінчила Мостова, маючи на увазі самогубство.
— У неї — психологічний стан з високою ймовірністю вчинення суїцидальних дій, — ствердно кивнув головою. — Смерть близьких, а тим паче — дітей, викликає цілу гаму складних, тяжких переживань. Це і називається горем. Оточуючим треба бути мудрими й терпеливими. Емма потребує розуміння й підтримки.
— Якщо треба, я буду з нею цілодобово, — запереживала Уляна.