А вона ледь жива від побоїв. Навіть у лікарню не запропонував зайти. Такий крижаний холод від Антона відчула вперше…
Тим часом Уляна злегка прочинила двері палати Емілії.
«Невже плаче?» — подумала й пішла за лікарем.
— Це вже краще, — бадьоро піднявся із-за столу Долгаєв. — Значить, повертається…
— Думаєте, їй краще? — дивувалася Уляна.
— Якщо є емоції — безперечно, — посміхнувся Денис.
Наступного дня наважився відверто поговорити з Емілією. Від результату цього спілкування залежало її подальше лікування.
— Переживання горя є важким і болісним у душевному житті, — почав непросту розмову. — Але варто пам’ятати, що горе має свій початок і свій кінець. Ми хоронимо наших близьких і в цьому є глибокий психологічний зміст. Хоронити — не значить викидати чи викреслювати зі свого життя, а «хранити» — зберегти, сховати у своїй пам’яті, — намагався донести головне. — Спробуйте на це глянути з іншого боку. Якщо душа болить — це свідчить про те, що вам було кого любити і були ті, хто любив вас.
Губи Емілії затремтіли. З очей полилися сльози. Пальці міцно стисли покривало.
— Я знаю, — продовжував Денис, присівши на край її ліжка. — Зараз це звучить малоймовірно, але треба знайти в собі сили радіти життю. Бути вдячною Богові за те, що ті, кого ви втратили, все таки були якийсь час поряд у цьому житті. Хтось із мудрих казав: «Горе — ціна, яку ми платимо за любов». Не соромтесь плакати, — погладив її волосся й ніжно потис руку. — Горе потрібно якраз виплакати, при цьому, вчасно. Інакше воно житиме у вашому тілі багато років. Сльози — наша захисна реакція.
— Хочу додому, — слабим голосом, крізь сльози попросила Емілія… — Додому…
Через місяць Тимур привіз дочку в клініку на черговий огляд після незначної операції на обличчі.
— Тримати Діану на стаціонарі немає потреби, — пояснив Суворін. — Але деякий час ще приводитимеш її на спеціальні процедури. До півроку сліди від операційних шрамів мають повністю щезнути.
То ж сьогодні Діана знову відвідала лікаря.
— Поки ви тут чаклуєте — піду привітаюся з Денисом, — мовив Батурін, залишаючи доньку Олегові.
— Спробуй, — посміхнувся Суворін. — Він у себе.
Тимур піднявся поверхом вище.
— Можна? — спитав, легенько відчиняючи двері.
— Заходь, Тимуре, — кивнув Долгаєв, закінчуючи давати настанови пацієнтці. — Пам’ятайте, про що ми домовлялися. Чекаю вас післязавтра. Якщо час не зовсім підійде — зателефонуйте, я зміню свій графік і ми зустрінемося, коли буде зручно. Тільки не пропускайте сеанси, то важливо, — якось особливо тепло попросив.
— Добре, — стримано кивнула молода жінка. — Буду, — зітхнула й подала руку на прощання.
Тимурові на мить здалося, що Денис, якось особливо трепетно спілкується з цією жінкою. Затримав її руку у своїх долонях…
Досвідченим оком глянув на пацієнтку: молода, але явно старша за Нору. На вигляд — років за тридцять. Невисока, миловидна. Повна відсутність косметики тільки підкреслює вроджену ніжність і красу. Обличчя — огорнуте глибоким сумом. Вона не схожа на дівчат, яких раніше зустрічав у Долгаєва. Якась особлива, наче свята і грішна одночасно, притягує й не підпустить близько. Ніби зіткана із суцільного болю, але не потребує співчуття. У ній відчувається страшна внутрішня сила. І лише їй одній відомо, на кого і як вона буде спрямована — зігріє чи спопелить.
Тимур сидів, мов заворожений.
— У неї щось серйозне? — поцікавився, коли Емілія вийшла.
— Важкий випадок, — сумно похитав головою Долгаєв. — Торік мати померла, батька немає, а близько двох місяців тому випадково приїхала на дачу з дітьми, хлопчикам по два рочки було, і застала там свого чоловіка з коханкою у ліжку. Не зчиняла скандалів, тихенько вийшла і поїхала у місто. А дорогою… п’яний водій на шалений швидкості врізався у її авто. Емілія чудом залишилася жива. Винуватець аварії і малюки загинули на місці. Вона небагатослівна. Всі емоції тримає в собі. Нічого не розказує. Якби не подруга, на яку можу покластися — не знаю чим би й допоміг. От такі справи… — пафосно завершив, даючи зрозуміти Тимурові, яка у нього відповідальна робота. Бо той при першій-ліпшій нагоді завжди намагається уколоти його, дипломованого психолога, у слабкій професійності. Вважає, що у приватну клініку за послугами Долгаєва тільки розбещені блондинки ходять, аби згаяти час.
Батурін замислився.
— Це ж треба, — потер лоба. — А нам інколи здається — життя складне. Не цінуємо, не задумуємося, що поруч ходять люди, яким настільки важко, — зітхнув. — Навіть уявити не можу, що вона відчуває, — співчутливо глянув на двері. — І як? — перевів погляд на Дениса. — Твої сеанси хоч чимось допомагають? — відверто запереживав за нещасну. — Може, їй до якогось відомого спеціаліста звернутися… за кордон, — знову опустив друга з Неба на грішну Землю.