То ж сьогодні приїхала на черговий прийом, аби послухати лекцію про своє виживання, значимість на цьому світі, перемогу над душевним болем і таке інше. Як правило, вона лягала на диван у кабінеті психолога, заплющувала очі й більшу половину сказаного ним навіть не чула. Зате це були ті короткі миті спокою, коли нічого не турбувало. В самотності так розслабитися не могла. Тиша давила. Навіювала спогади.
Емілія щойно увійшла до квартири після важкого трудового дня, як у двері подзвонили.
«Уляна», — майнула думка. Неохоче повернулася, щоб відчинити.
— Ти? — здивувалася, коли побачила на порозі Власту.
— Я можу увійти? — тихо попросила гостя.
— Чого тобі? — холодно спитала Емілія.
Тарасова винувато опустила голову й не могла видавити з себе ні слова. Запанувала незручна тиша.
— Заходь, — байдуже широко розчинила перед нею двері.
Власта нерішуче увійшла всередину.
— Зараз живеш тут, а що з Антоновою квартирою? — обережно запитала Власта.
— У ній все завмерло, як у Чорнобильській Прип’яті, — важко відповіла Емілія. — Там немає ні руху, ні звуку. Як в останній день, коли ми з дітьми поїхали звідти.
— Я винна перед тобою, — тихо почала, коли сіли з Емілією за круглий стіл. — Пробач, що раніше не знайшла в собі сили прийти.
Емма мовчала й дивилася на подругу якимсь відсутнім поглядом.
— Я намагалася, правда, — спробувала пояснити. — Сиділа під лікарнею, потім під твоїм під’їздом, на роботу приїжджала, але якось не наважувалася.
— Ми ж були близькими, — боляче усміхнулася Емілія. — Що ж так віддалило тебе? Наблизитись боїшся…
— Я про все знала, — зізналася Власта. — Зв'язок між Таїсією й Антоном тягнувся роками. За це ми навіть ворогували з нею. Але відкрити тобі правду не насмілювалася.
— Я не серджуся, — зітхнула Емілія. — Ні на тебе, ні на Антона, ні на Таїсію… — твердо відповіла. — Треба самому навчитися відповідати за свої вчинки. Я ж виходила заміж без любові. Отже, свідомо штовхнула чоловіка в обійми коханки. Сама була за кермом, коли загинули мої діти. Залишила маму саму, хоч бачила, що вона вже на межі…
— Нащо так себе мучиш? — зупинила на Емілії здивований погляд Власта. — Бог залишив тобі життя…
— Залишив, — саркастично відповіла Емма. — Як останньому воїну переможеної армії, щоб мучився спогадами й каявся у гріхах.
— Навіщо ти так? — прошепотіла Тарасова. — Це жорстоко… Що на це каже твій психолог?
— Мучиться зі мною, — іронічно посміхнулася. — Кави будеш?
— Буду, — ствердно кивнула Власта. — А може б тобі іншого лікаря?
— Це зайве, — сухо відповіла Емілія. — Бувають моменти, коли Денис корисні поради дає, — поклала перед Властою чашечку запашної кави. — Як от, наприклад, спробувати відчувати не біль, а глибокий сум. На перший погляд — поняття майже однакові, але відчуття і справді різні. Поки що це в мене слабо виходить, правда, але я намагаюсь. І, знаєш… легшає.
— А ти — справжній воїн, — захоплювалася подругою Власта.
— Останній в полі, — зіронізувала Емілія. — Що залишається? — криво усміхнулася.
Почуття від зустрічі з подругою Власті важко було описати: захоплення силою волі, витримкою, внутрішньою мужністю…
Коли прийшла до квартири Емілії — не знаходила слів, щоб утішити вбиту горем жінку. А вийшло навпаки: Емма в якійсь мірі заспокоювала Власту. Дала зрозуміти, що не сердиться. Цінує їхню дружбу й рада бачити.
Тарасова зупинилася на набережній. Задивилася на чорну нічну ріку.
«Вода, як життя, — подумала. — Коли вітру немає — блищить, манить спокійною гладдю. А коли здіймається буря — все ламає на своєму шляху. Безпощадна стихія… Не кожен здатен пережити наслідки…»
— Ти вдома? — почула з коридору радісний голос Уляни Емілія. Вона якраз дописувала замовлений переклад.
— А ти вже заходиш без дзвінка? — по-доброму здивувалася Емма.
— Дивись, що я принесла, — проігнорувала кинуту репліку Мостова й повісила на шафу довгий чорний чохол. — Заплющ очі.
Емілія ліниво підперла голову рукою.
Уляна розстібнула довгу блискавку й витягла симпатичне плаття.
— Навіщо це? — підозріло покосилася Емілія. — Шумних компаній я не люблю, — відразу попередила.
— Ми з Ігорем запрошуємо тебе у театр на лівому березі. Відмови не приймаються.
Емма повільно встала й підійшла до вікна, даючи зрозуміти, що пропозиція недоречна.
— Це не якась комедія, — обняла її за плечі Уляна. — А дуже зворушлива вистава. Прошу… не відмовляй. Ігор так старався.