— Тільки одна умова, — серйозно попросила Емілія, усвідомлюючи, що Уляна так просто не здасться. — Я піду, коли відчую потребу. А ви залишитесь.
— Гаразд, — задоволено прошепотіла подруга. — У мене теж — одна умова, — хитро додала. — Легенький макіяж. Це щоб не виділятися з натовпу, — швидко пояснила. — Злитися з усіма.
Це був перший вихід Емілії у світ за останні півтора роки. Поряд з подружжям Мостових почувалася впевнено, навіть розкуто. На сцені грали її улюблені актори. Емма із задоволенням залишилася до кінця.
— О-о, Тимуре! Привіт! — вже після вистави голосно привітався Ігор з симпатичним чорнявим імпозантним чоловіком років за сорок, який стояв у фойє, під руку з молодою дівчиною.
— Ігоре? — щиро здивувався Батурін. — Ну де б ми ще побачились?
— А це твоя Діана? — розширила очі Уляна. — Нічого собі красуня.
— Доброго вечора, — скромно привіталася дівчина.
Раптом Тимур завмер. З його обличчя щезла усмішка. Погляд був повністю прикутий до молодої жінки, що стояла трохи осторонь.
Це вона!
Особлива пацієнтка Дениса!
Точно! Він упізнає її з тисячі.
Після першої зустрічі у Долгаєва бачив ще кілька разів. Коли стояв у заторі, а вона неспішно йшла тротуаром. Вони рухалися майже одночасно. Тимур так задивився, що ледь передню машину бампером не поцілував. Потім — у коридорі апеляційного суду. Здивувався. Не сподівався тут зустріти. Хотів привітатися, представитися, але всіх запросили до залу. Емілія тим часом замислено пройшла мимо й щезла у якомусь кабінеті. Останній раз — у парку, де йому призначив зустріч клієнт. Вони сіли на лавиці, поговорили. Коли попрощалися — Батурін звернув увагу на молоду особу, що заплющивши очі, сиділа неподалік і слухала щось через навушники. Вона ніби відреклася від навколишнього світу, наче зачарована мантрами.
Упізнав.
Емілія.
Глянув навколо.
«Оце справжня нагода, щоб нарешті познайомитися», — блиснула думка. Але зрадницькі ноги не несли, наче в землю повростали. Не міг зрушити з місця. Безсило опустився на лавицю. Мовчки спостерігав. Емма ні на що не реагувала, аж поки на доріжці не почувся дитячий сміх. Тоді повільно розплющила очі. Зняла навушники й сумним поглядом провела маму з двома дітками, які гуляли парком. Потім важко піднялася, накинула на плечі маленький рюкзачок і повільним кроком подалася геть.
І, нарешті, сьогодні…
Але її не впізнати!
Довге плаття, легка зачіска й макіяж…
Вона прекрасна…
— Тимуре? — почув голос Мостового й відвернувся на мить. — Ти не слухаєш?
— Пробач, — розгублено посміхнувся. Обернувся знов і… не побачив…
— З вами, начебто, була молода особа… — здивовано перепитав. — Ви не представили.
— Емілія! — згадав Ігор. — Точно. Де вона? — перелякано глянув на Уляну.
Та озирнулася і все зрозуміла.
— Пішла, — тихо промовила.
— Я наздожену, — хотів було кинутися услід Ігор, але дружина його зупинила.
— Не треба, милий, — стримано посміхнулася. — Це була її умова. Емма піде, коли відчує потребу, а ми залишимось.
— І що це було, тату? — весело підмітила Діана в машині, коли поверталися додому.
— Що саме? — насупився Тимур, не відриваючи очей від дороги.
— Інколи своїм поглядом чоловік передає більше, ніж словами чи поведінкою, — ударила прямо в самісіньке яблучко. — Твої очі світяться…
— Припини, — невдоволено буркнув Батурін. — Це та жінка, у якої загинули діти. Пацієнтка Долгаєва. Про неї колись Суворін розповідав, пам’ятаєш? — спробував виправдатися.
— Справді? — здивувалася. — Ну тоді я все розумію.
— Може й мені поясниш? — злегка роздратовано кинув.
— На неї давлять шумні компанії, — відповіла. — Тому й зникла. Шкода її… — сумно добавила. — Після такої втрати важко оговтатися.
— Як Максим? — змінив тему Тимур.
— Ти мав рацію, — радісно повідомила дівчина. — Слова мами не налякали його. Він все переосмислив і зателефонував.
— То все гаразд? — хитро примружив очі батько.
— Абсолютно. Тату, — раптом згадала Діана. — Я недавно відвідувала бабусю. У неї зовсім із серцем погано. Треба щось робити.
Тимур скинув швидкість. Зупинився на узбіччі. Заплющив очі й відкинувся на сидінні.
При згадці про маму защеміло всередині. Давно вже не навідувався до неї. Більше телефонував на кілька слів. А мама виховувала його одна. Батьки розлучилися, коли Тимурові ледь минуло десять років. Відтоді батька не бачив. Знав про його існування і місцезнаходження. Адже генерал-майор Батурін командував дивізією. Потім служив при Генеральному Штабі Збройних Сил. Проте, по допомогу до нього в житті ні разу не звернувся, як би скрутно не було. Гордість не дозволяла. А сам Батурін-старший не пропонував. Три роки тому, на вісімнадцятиріччя Діани, спеціальний кур’єр, прямо в ресторан, привіз величезний букет і цінний презент. Всі дивувалися й припускали, від кого. Лише Тимур був певен, що це — подарунок дідуся, в чому потім і переконався.