Мама ж займала в його серці особливе місце. Як єдиний син, піклувався нею. Діана теж часто навідувала.
— Завтра заїду, — винувато промовив. — Ще зателефоную її лікарю. Нехай щось порадить.
— Тимур вийшов з кабінету головного лікаря задоволеним. Він проїхав сотні кілометрів аж до Закарпаття, щоб знайти для мами санаторій відповідного серцево-судинного профілю. Вирішили: як тільки хвора закінчить курс лікування, призначений кардіологом — Батурін привезе її сюди.
Він уже подивився номери і вибрав для мами гарний, одномісний. Вирішив ще пройтися територією, роздивитися навколо.
Кілька корпусів санаторію буквально потопали у розлогих кронах велетенських лісових дерев і буйної зелені.
Навколо — справжній рай. На смарагдових, акуратно покошених галявинах — викладені різнокольоровою бруківкою доріжки. Одна з таких веде до чималого штучного озера, оздобленого камінням і екзотичною рослинністю, іншою можна спуститися до кришталевого дзюркотливого потічка, третьою — до шикарного білого навісу, під яким — довгий дерев’яний стіл і лавиці. А ген вище — сектор котеджів для віп гостей.
«Ніч у такому коштує недешево», — подумав Батурін.
Він уже повертався до машини, коли увагу привернула молода жінка у стильних темних окулярах, яка сиділа на лавиці й сумно дивилась на озеро. Поряд снували відпочиваючі, обслуговуючий персонал, хтось голосно балакав по телефону, але вона ні на що не реагувала.
«Отак треба відпочивати, — подумав. — Вміти повністю виключити мозок від навколишнього середовища. Бути абсолютно спокійним на фоні метушні й суєти».
У піднесеному настрої прямував до свого автомобіля. Раптом, не дійшовши кілька кроків, застиг на місці, наче йому в спину вистрелили.
Невже?…
Різко повернувся й придивився уважніше.
Точно!
Емілія!
Це ж треба? Тут! Вдалині від шумної столиці, знайомих облич, щоденних проблем. Захована від людського ока.
Особисто з цією жінкою був незнайомий, але відчув, як від хвилювання закалатало серце. По тілу пробігли мурашки.
Мить подумав.
«Що робити? Підійти нарешті, розповісти про спільних знайомих? Ні. Маячня. А може зробити вигляд, що вперше її бачить? Просто сподобалась — тому… Ще гірша дурня! — сердився на себе. — Може?…»
— Та ну його, — голосно вилаявся і рвучко відчинив дверцята машини.
Але якась невидима сила не давала сісти за кермо.
Знов засумнівався.
Повільно обернувся.
Емілія розслаблено обперлася на спинку лавиці й виставила обличчя лагідному осінньому сонечку.
— Дозволите? — раптом почула над собою.
Спочатку навіть не зрозуміла, що питання до неї.
Ліниво розплющила очі й зупинила на незнайомцеві здивований погляд.
— Можна присісти? — ввічливо перепитав Тимур.
— Ні! — рішуче заявила, як відрізала, й знову заплющила очі.
Тимур був готовий до такої реакції, тому не розгубився. Хоч і змушений був визнати — настільки швидку й блискавичну відмову жінки отримав уперше в житті.
— Дякую, — не зважаючи на заборону, сів поруч.
— Якщо відверто ігноруєте мою відповідь — чому питаєте? — повільно зняла окуляри й проштрикнула його гнівно-колючим поглядом Емма.
— Виховання… — загадково усміхнувся.
Жінка сердито стисла брови. Її обуренню не було меж.
«Це що?! — буквально кричала німим лютим поглядом. — Відверта насмішка?!»
Різко піднялася й швидко подалася геть.
— Зачекайте! — наздогнав її Тимур. — Заради Бога, не подумайте нічого такого, просто…
Але жінка не реагувала. Впевненими твердими кроками поспішала у напрямку санаторного корпусу, значно випередивши його.
— Я знаю вас! — не в змозі зупинити крикнув.
Емілія завмерла.
Повільно обернулася. Наблизилась до Батуріна.
Повними болю і гніву очима глянула на нього впритул, чекаючи пояснень.
— Денис Долгаєв — мій друг, — промовив Тимур. — Ігор Мостовий і його дружина Уляна — мої клієнти, — важко дихаючи від хвилювання, пояснив. — З вами зовсім недавно бачилися у театрі…
— А ви х-хто? — примружилася, наче її сонце засліпило.
— Тимур Батурін, юрист. Живу і працюю в Києві. Сюди… Приїхав на кілька днів, — на ходу придумав.