Залишаючись на середині басейну, дельфін привітно махав мордочкою й наче посміхався.
— Закликає вас гратися, — далі пояснювала молода дівчина. — Киньте йому м’ячика.
Та Емілія не поспішала. Вона задивилась на тварину й згадала, як колись, зі своїми хлопчиками Богданком і Семенком відвідували дельфінарій на відпочинку. Як малята раділи й плескали у крихітні долоні, коли велика рибина вискакувала з води й робила видовищне сальто. Зовсім не боялися. Вони були такі щасливі… Їх щирий сміх досі дзвенить у вухах.
З очей Емілії покотилися сльози.
Тимур хотів втрутитися, але Людмила зупинила його.
Дельфін підплив зовсім близько.
— Це надзвичайно розумна тварина. Відчуває вашу душу і хоче розрадити. Ви не проти? — погладила Емму.
Та не відповіла, лише зачаровано дивилась на дельфіна. Тренерка дала знак і дельфін ліг на поміст. Він опинився зовсім близько.
— Не бійтеся. Дельфіни несуть енергію радості. Тому тягнуться до людей. Торкніться його.
Емілія наблизилася й легенько погладила мокрого носа тварини. Дельфін відчув дотик і заскрекотав, а потім потягнувся до її грудей.
— Він хоче показати місце, де вас болить, — коментувала Людмила. — Це серце…
Зворушена Емілія завмерла. Обличчям котилися сльози. Не могла стримати емоцій. Губи й руки трусилися.
Дельфін доторкнувся ока, наче ніжно поцілував.
— Тепер це — очі, — сама ледь стримуючись, пояснювала дівчина, спостерігаючи незвичайно зворушливу й трепетну картину. — Зараз — руки. Гляньте, — звернула увагу, — в його очах — також сльози. Він гостро відчуває ваш душевний біль і плаче, розділяючи його з вами.
Емілія лягла на дельфіна й усім тілом обняла його.
Тимур не витримав — вийшов на вулицю. Він побачив справжнє обличчя людського страждання. Це важко. Зрозумів, як болить душа за власною дитиною. Сів на лавицю й ухопився за груди, наче фізично відчув її горе…
Емма пробула всередині кілька годин. Час сеансу був необмеженим. Коли закінчився — майже стемніло.
— Ви знаєте мою історію, — нарешті підійшла і втомлено сіла поруч.
— Знаю, — погодився Батурін.
— Уляна розповіла?
— Ні. Долгаєв. Вперше я бачив вас у нього.
— Не пам’ятаю, — заперечно похитала головою.
— Це й не дивно, — зітхнувши, погодився.
— Не можу сказати, що на душі значно полегшало, але… по тілу розлилась така приємна втома, що, здається, спатиму всю дорогу, — мовила слабим голосом. — Очі на ходу злипаються, ноги важкі, наче в кайдани закуті, підкошуються в колінах.
— Не заперечую, — важко піднявся з лавиці Батурін. — Пропоную лягти на задньому сидінні. Ось, — витяг з багажника невеличку подушечку й покривало, — має бути зручно.
— Ви добре підготувалися, — спробувала пожартувати стомлена Емілія.
— Це для дочки, — уточнив. — Вона часто засинає у дорозі.
— А дружина — на передньому сидінні, — стратегічно констатувала Емілія.
— Так склалося, що дружини у мене немає, — загадково відповів Тимур. — Діану ж ви бачили у театрі. Кажуть — схожа на свого батька.
— То ваша донька? — розширила від здивування очі. — Скільки ж їй років?
— Двадцять три, — уточнив.
— Ви — щасливий тато… — якось гірко порадувалася за нього.
— Щасливий, — зітхнув Батурін.
Емілія ледь притулила голову на подушку — миттєво відключилася.
Коли прокинулася — спробувала солодко простягнути ноги. Але місця виявилося замало. Не зрозуміла. Розплющила очі. Машина. Вона на задньому сидінні. За кермом, відкинувшись на спинку крісла, спить Тимур.
Відчувши шарудіння, заворушився.
— Ви, напевно, жодну кісточку не відчуваєте, — співчутливо запитала Емма.
— Якраз навпаки, — глянув на неї у дзеркало. — Болять всі до одної, — важко простогнав.
— Ми проспали сніданок? — запереживала.
Батурін глянув на годинник.
— Ні, встигаємо, — спокійно відповів.
«Здорове відчуття голоду?» — подумки зрадів.
Читав, що найпершою ознакою повернення психологічно травмованої людини до нормального життя є відновлення міцного сну й апетиту.
Значить, сеанс з дельфіном не пройшов даремно.
… Як колишній військовослужбовець, Тимур добре знав тутешні місця, бо на початку дев’яностих проходив службу в Ужгороді.
Наступного дня показав Емілії це прекрасне місто — столицю Закарпаття, що розташована на кордоні з Словаччиною. Відвідали величний середньовічний замок, Хрестовоздвиженський кафедральний собор та колишній єпископський палац, пройшлися самим центром по вулиці Корзо.