— Сьогодні — це пішохідна зона, а в середньовіччі тут могли гуляти тільки заможні пані та панове, — не гірше за професійного гіда, розповідав Тимур.
Прогулялися також найдовшою Липовою алеєю в Європі, що простяглася уздовж річки Уж.
— Прекрасне місто, — дивувалася Емілія. — Воістину європейське, з вуличками, що пахнуть кавою, без метушні, як у великих мегаполісах.
— Ви не бачили його весною, коли цвітуть сакури, — закотив очі Батурін. — Будинки буквально потопають у рожевій красі, що розцвіла на широких кронах. Та найбільше вражає, коли все починає відцвітати. Легенький вітерець зриває крихітне листя й несе, як рожевий сніг, застеляючи вулиці й тротуари. Враження, що тут справжній рай на Землі.
— Аж захотілося побачити, — вихопилося в Емілії.
— Якщо ваше бажання не зникне до квітня — можемо приїхати, — багатозначно глянув на неї Тимур.
Емма швидко опустила очі, що заблищали щастям…
— Чудова тераса, — перервав незручну тишу. — Давайте, присядемо. Кава — візитна карточка Ужгорода. Такого смачного напою більше не знайдете в Україні. Бути тут і не поласувати ним — великий гріх, — весело запропонував.
А ввечері замовив столик у ресторанчику за містом, на території сучасного гостинного дому.
— Тут спокійно, затишно, мов удома, — відчуваючи приємну втому після прогулянки, розслабилася Емілія. — Легка музика, ненав’язливий інтер’єр. Обожнюю такі місця. А що любите ви? Що вас заспокоює, приносить душевну насолоду?
Тимур мовчки простягнув їй свою руку, наче хотів відвести й показати прямо зараз.
Вона здивовано розширила очі. На хвильку завмерла. Потім боязко простягнула йому свою. Відчула дотик… По тілу пробігли приємні мурашки.
— Ходімо, — посміхнувся, тримаючи Емму.
— Те, що ви любите, знаходиться прямо тут? — не могла зрозуміти.
Батурін провів свою супутницю поміж столиками й вивів на велику півкруглу терасу, з якої відкривався вид на нічне місто. Воно миготіло крихітними вогниками вдалині й заворожувало.
— Годинами можу стояти й любуватися таким виглядом, — задоволено набрав повні легені свіжого повітря й видихнув. — Саме нічними вогнями. Чи зблизька, як удома, коли місто, буквально під ногами. Чи здалеку, як отут. Немає значення. Це умиротворяє. Все відходить на задній план. Нема нічого важливішого. Ніщо не тривожить душу.
Емма заворожено дивилась на миготливі вогники вдалині.
— Справді, — здивовано промовила. — Це якось гіпнотизує. Неможливо відірвати очей. Все навколо перестає існувати. Щось подібне я відчувала, коли жила у бабусі, в Полтаві. Пізно ввечері ми поверталися з поля. Буває, дивишся на небо й, здається, під зоряним куполом стоїш.
Тимур обперся на парапет і мовчки спостерігав за Емілією.
Ця жінка проникала в його серце все глибше й глибше. Вона молодша на років десять, може, трошки більше. Але за своє життя стільки пережила, що в деяких ситуаціях, навіть він, досвідчений чоловік, міг їй поступитися. У ній відчувалася природна мудрість, ніжність, тепло. З нею комфортно. Коли не поряд — її не вистачає…
«Як міняється все навколо, коли поруч — сильний, уважний чоловік, який відчуває тебе, без слів розуміє, чого потребує душа», — сумно розмірковувала Емілія, коли на автомобілі поверталися до санаторію.
Антон наче й кохав, але не намагався по-справжньому зблизитися. Не переймався тим, коли їй важко, а коли радісно; коли потрібен спокій, а коли вона самотня…
А Тимур, здавалося, ділив горе навпіл. З ним навколо мінявся світ. Розцвітало пишною зеленню і текли живодайні ріки там, де вчора була потріскана земля й життя не мало сенсу.
Емілія оживала.
Поряд з Тимуром спокійно. У ньому відчувала реальну опору. Його слова обдумані. Він не скаже «люблю», якщо не відчує цього. Не обіцяє захмарного. Не дарує ілюзій. Саме цей факт і зблизив їх, породив глибоку симпатію. Він ні до чого не зобов’язує, не давить. Намагається завжди залишити за нею право вибору.
— Ви якась замислена, — першим порушив тишу.
— Закінчився ще один прекрасний день, — із жалем відповіла Емілія.
— Значить, усе сподобалося?
— О-о, так, — захоплено відповіла. — Враження, отримані сьогодні — важко передати.
— Я радий, — усміхнувся Тимур. — Але серйозно переживаю за ваше серце.
Емма добродушно насупила брови.
— Випити стільки кави… — закотив очі. — Я попереджав: смачно — не значить корисно. То міцний напій. Не дай, Боже, розбуянитеся уночі.
Обоє щиро засміялися.
«Боже, як з ним легко, — знов подумала Емілія. Усмішка щезла з її обличчя. — Забуваєш про все на світі. А якщо й пам’ятаєш — не так гостро відчуваєш. Вселяється надія, що завтра буде краще. Завтра! — застукало в голові. — День від’їзду! Ось і кінець! Знову Київ. Суєта. Робота. Пустка…»