— Ви, наче сонечко серед хмар, — помітив зміну її настрою Тимур. — То блисне, усміхнеться, то знову сховається.
— Дякую, що розганяєте ці хмари, — серйозно глянула в його незвичайні кавові очі.
Тимур затримав погляд. Потім знов зосередився на дорозі.
Емілія здригнулася, наче відчула легкий дотик струму. Серце забилося сильніше.
Запанувала натягнута тиша.
— Завтра… Я їду, — тихо промовила.
— Знаю, — спокійно відповів.
Емма зупинила на ньому здивований погляд.
— Я теж, — замість пояснень додав. — Дозволите привезти вас у столицю?
— У мене квитки на потяг, — важко зітхнула. — Уляна зустріне.
Все зрозумів.
Емілія не хоче афішувати те, чого нема. Нащо зайві плітки?
— Коли відвезти на вокзал? — сумно запитав.
— Це зайве, — відвернула голову до вікна. — Мій потяг — пізно ввечері. А вам треба рушати зранку.
— Ясно, — важко зітхнув.
Тої ночі Емілія не могла зімкнути очей.
Такого блаженства не відчувала вже давно.
Вийшла на балкон. Задивилась на зоряне небо. З болем глянула на припарковану біля сусіднього корпусу машину Тимура. Зранку її вже не побачить. Він поїде, не прощаючись. Що це означає — покаже його величність, час…
— Вибач, люба, трохи запізнилася, — на ходу хапаючи ручку валізи, виправдовувалася Уляна перед Емілією.
Та щойно зійшла з вагону й очікувала на пероні.
— Припини, що ти робиш, я сама можу, — спробувала відібрати у подруги валізу Макарова, але та не дала.
— Ти й так намучилася, — вирішила. — Слава Богу — уже вдома. Тут я тебе розвію.
— Чому це намучилася? — здивувалася Емма. — Я прекрасно відпочила.
— Ага, — саркастично засміялася Уляна. — Знаю твоє «прекрасно». Цілими днями на лавиці біля води просиділа, напевно.
Емілія добродушно усміхнулася.
— Поїдемо зразу до мене, — дорогою повідомила Мостова. — Ігор такі шашлики приготував на честь твого приїзду, м-м-м… — аж заплющила від задоволення очі.
— Ні, — спокійно заперечила Емілія. — Відвези мене до Дениса, — попросила.
— Зараз? — аж отетеріла Мостова.
— Так, це тебе не обтяжить?
— Все гаразд? — підозріло глянула на подругу Уляна.
— Хочу з ним порадитись, як з психологом, — глибоко замислилась Емілія.
— Я почекаю на стоянці, — запропонувала Мостова, коли під’їхали до клініки.
— Це зайве, — витягуючи свою валізу з багажника, відповіла Емма. — Наша розмова може затягнутися. Передавай Ігорю привіт. Шашлики — іншим разом.
— З тобою точно щось відбувається, — незадоволено похитала головою подруга. — Дай, Боже, до добра?
— А скільки може бути горя? — загадково усміхнулася. — Звичайно — до добра.
Долгаєв не тямився від щастя.
Емілія прямо з потягу приїхала до нього.
Не додому, не до Мостових, а до нього!
Значить — сумувала. Десь глибоко в душі відчула потребу бути поруч з людиною, яка лікувала її душу останні півтора роки. Терпіння дало свої плоди. Настав час пожинати сіяне…
— Зі мною щось відбувається, — зізналася Емілія, коли залишились з Денисом наодинці. — Здається, закохуюсь. Але…
Долгаєв відчув, як під ногами розійшлася земля. Він ніби в невагомості. Ось вона — мить істини. Головне не злякати її. Не наполягати. Емілія сама прийде в його обійми. Витримка — найпотужніший інструмент.
— Але… — завмер в очікуванні одкровення.
— Я наче на межі… — серйозно промовила. — Не хочу залишатися в минулому, але й майбутнього боюся. А воно близько… зовсім поряд… відчуваю його гарячий подих… Він манить. Мені страшно… — важко зітхнула.
— Звідки такі думки? — підозріло стиснув брови.
Емілія говорить дивно. А що, як мова не про нього? На душі похололо…
— Це навіть не думки, а якісь внутрішні страхи… — зітхнула Емма. — Боюся повірити, відкрити душу, пустити в серце, а потім… гірко розчаруватися.
— Якщо людину добре знаєш — навряд чи розчаруєшся, — намагався підвести до головного Денис. Адже вони знайомі більше року.
— Інколи з людиною проживеш роки, а потім несподівано відкриєш, що зовсім і не знала цього чоловіка, — мала на увазі Антона. — А буває… побачиш один чи два рази, а відчуття… наче все життя знайомі. Кожен рух… міміка… звички… смаки… все знайоме… все твоє… — замріяно прошепотіла.
— Ти з кимось познайомилась в санаторії? — не витримав і прямо запитав Долгаєв. Вони з Еммою давно перейшли на «ти», як друзі.