— Одного разу я знайшла листи, які він писав мені. Але мама… — різко замовкла.
Тимур задумався…
— Люба, ти вінчана? — несподівано запитав.
— Яка? — відразу й не зрозуміла молода жінка, яка за своє життя й не пам’ятала, коли у церкві була.
— Ви з Антоном брали церковний шлюб? — серйозно перепитав Тимур.
— Ні, звичайно. А чому питаєш?
— Виходь за мене, — міцніше притис до своїх грудей. — Тільки, окрім паспорту, я хочу мати штамп ще й на серці…
— Ти віруючий? — здивувалася Емілія й глянула прямо в його ласкаві кавові очі.
— Не такий, як хотілось би, — сумно зітхнув.
— Не поспішаєш з рішенням? — якось боязко запитала, пам’ятаючи ранкову розмову. — Ми знайомі кілька днів.
— Наша зустріч не випадкова, — загадково відповів. — Я в боргу за тебе перед одним молодим священиком.
— Згідна, — ніжно запустила свої пальці у його волосся й приперлася чолом до чола. — Вийду.
— Тоді збирай речі й улюбленця, — ніжно цілуючи, попросив.
— Кудись їдемо? — захмеліло прошепотіла Емілія.
— Додому… — лагідно посміхнувся.
— Як шкода, що Емілія не приєднається до нас? — сумно мовила Діана. Сьогодні вони планували невеличку сімейну вечерю в ресторані на чотирьох: Тимур з дружиною і Діана з Максимом.
Але Емілії вже важко. Дев’ятий місяць вагітності. За якісь три з невеличким тижні вони з Тимуром чекають на поповнення родини. Хлопчик. Батурін почувався щасливим. То ж Максим теж увійшов у ситуацію і запропонував коханій провести вечір удвох, з батьком.
— Їй справді настільки важко? — переживала Діана. — Може, тоді й саму небезпечно залишати?
— Лікар каже — хлопчик великий. Уже добрих чотири кілограми набрав, тому матусі нелегко. Але небезпеки немає. Коли Еля не напружується — все гаразд, — заспокоїв.
— Ясно, — полегшено зітхнула і взялася за вечерю.
— Приємно бачити тебе справді щасливим, тату, — раділа за нього. — Еля — твоя жінка. Очі горять…
— А ти помітила?… — схаменувся Тимур.
— Що саме? — не зрозуміла Діана.
— Це той самий ресторан, — подивився навкруг. — Той самий столик, де ти казала, що Нора — не моя жінка. Я щойно згадав, коли…
— Я не помітила, а спеціально його замовила, — хитро посміхнулася Діана. — Тут у нас з Максимом мала відбутися перша романтична вечеря. Он за тим столиком, — кивнула головою. — Пам’ятаєш?
— А я прийшов і все зіпсував, — винувато продовжив Тимур.
— Тут ми хотіли все повторити, — розкрила перед ним карти Діана. — Тільки з хеппі ендом. Сімейна вечеря де всі щасливі.
— Парадоксально, що… — криво усміхнувся Батурін. — Як і того разу залишились ми з тобою удвох.
— Хоч не кажи, — засміялася Діана.
— Як Тамара? — обережно поцікавився, знаючи, що та не схвалює стосунки Діани з Максимом.
— Тату… — приклала серветку до уст, наче хотіла серйозно поговорити. — Ми з Максимом подали заяву на одруження. Весілля через два місяці. Але мама…
— Категорично проти, — докінчив Тимур, даючи зрозуміти, що його це зовсім не здивувало.
— Не те слово, — відвернулася й важко зітхнула.
— Все настільки серйозно? — аж перестав їсти Батурін.
— Сказала, якщо не передумаю — все покине, збере речі й повернеться до свого отчого дому на Закарпаття. Там у неї самотній старий батько. З ним і залишиться. А я… З тобою… Максимом… — нарешті не витримала й закрила обличчя руками.
— Ну все, все. Чш-ш, годі, — намагався заспокоїти дочку. — Ти — моя донька. А, значить, сильна. Хіба, виходячи заміж, жінка повинна думати про матір? — не знав, як вийти із ситуації.
Сподіватися на порозуміння між ними з Тамарою було годі. То вже й сліпому видно.
— Вона повинна — що?… — спитав.
— Думати про чоловіка, — утираючи сльози, важко докінчила Діана.
— Правильно, — погладив її волосся. — Усміхнись, — торкнувся обличчя. — Бо ще подумають, що хтось насилу тебе заміж видає. Ох, Тамара, — важко зітхаючи, відкинувся на спинку стільця. — Колись вона все зрозуміє. Наберись терпіння.
— А якщо й на весілля не приїде? — знов утерла сльозу Діана.
— Приїде, от побачиш, — запевнив Тимур. — Зараз просто блефує до останнього. Може, й не думає нікуди їхати.
— Максиму теж боляче, — знову взялася за вечерю.
— Можу собі уявити, — погодився Тимур. — Адже майбутня теща нещадно б’є у найслабше місце — фізичну неповноцінність. Але ж він чоловік? Нехай терпить. Жінки — вони такі, — хитро примружив очі.
— От не знаю, тату, чому мені з тобою так легко? — крізь сльози засміялася. — Наче й не вирішили проблему, а на душі потеплішало.