— Я радий, — узяв доньчину руку й галантно поцілував.
— Яке плануєте весілля? Пишне? Скромне? Розраховуй на мою підтримку.
— Спасибі, татусю, — зворушено подякувала. — Якось недавно згадувала ваше з Емілією. Хочу таке саме.
— Можна, — погодився батько. — Зателефонуємо організаторам…
— До чого тут організатори, — нахмурилася Діана. — Я про інше. Ви з Еммою були такі щасливі. Цілий вечір майже нікого не помічали, як двоє на окремій безлюдній планеті.
— Хіба? — здивувався. — Тебе, наприклад, я добре запам’ятав. Червоне плаття… — напружив мозок, але так більше нічого й не згадав.
— Ти не зводив з Елі закоханого погляду. Вона була прекрасна, як ніжна лебідка. А в церкві взагалі панувала якась незвичайна душевна атмосфера, наче вінчаються двоє особливих, вибраних Богом людей. Я теж хочу взяти церковний шлюб. Ми вже обговорювали це з Максимом.
— Це серйозно, — гостро глянув на Діану. — Заради розваги такі речі не робляться. Обов’язково наперед зустріньтеся з отцем Никодимом. Я зконтактую вас.
— До речі, — раптом згадав. — Еля вже давно просить мене поїхати на мамину квартиру. Там залишилися якісь коробки, що хоче перебрати. Але я останнім часом такий заклопотаний, ніяк не виберуся. А саму не відпущу, бо ще підніме важке, або стане на драбину.
— З радістю складу їй компанію, — докінчила Діана, розуміючи до чого веде батько. — Коли скажеш.
— Хороші мої дівчатка, — підняв келих. — Скажу Елі, нехай зателефонує. Самі домовитеся. За вас, — пригубив спиртне.
Коли Тимур повернувся — Емілія сиділа у глибокому м’якому кріслі перед великим панорамним вікном і заворожено любувалася вечірнім містом.
— Привіт, кохана, — обійняв дружину. — Чому досі не спите? — присів на коліно й поцілував її великий живіт.
— Привіт, любий. Малюк не дає, — опустила очі. — Боляче штовхається. Напевне вирішив тата дочекатися, — усміхнулася.
— То ти — бешкетник, синку, — весело насупив брови Тимур і погладив живіт. Прислухався. — Ой, відчуваю, — приклав вухо. — Штовхається. Хороший мій, — знову поцілував.
— Як Діана? — поцікавилася Емма.
— Готується до весілля, уявляєш? — голосно зітхнув.
— Не бачу радості у твоїх очах, — здивувалася.
— Тамара… — задумано відповів.
— Досі проти Максима? — здогадалася Емілія.
— Та-ак, — важко протяг. — Діану це сильно засмучує.
— Ще б пак, — закотила очі. — Чого ця жінка домагається? — не могла зрозуміти. — Може б тобі самому поговорити з нею?
— Я вже пробував. У лікарні, коли Максим врятував Діані життя. Нічого доброго з цього не вийшло, — почухав лоба рукою.
— А може…
— Ніяких може… — різко обірвав. — Завтра подзвоню їй, — рішуче заявив. — Нехай збирає речі і їде до отчого дому. Самотній старенький батько, виявляється, потребує її догляду. Ось там заспокоїться і на самоті подумає над своєю поведінкою. Правда, синку? — знову погладив живіт дружини. — Приходь скоріше. У тата одні проблеми з цими жінками. Допоможи, — поклав голову на коліна Емілії.
— Любий, — ніжно погладила його Емма. — Сьогодні у гості приходила Власта Тарасова — моя подруга. Маєш пам’ятати.
— Щось пригадую, — склав чоло борознами Тимур.
— Вона, як завжди, раділа за мене, багато розповідала. Зокрема, тішилася, що в Антона серйозні проблеми.
Батурін спохмурнів і застиг в очікуванні. Про колишнього Емілії в їхній сім’ї розмови ще не було. Але через Мостового знав, що у того справді великі неприємності в прокуратурі. Ігор навіть просив Тимура допомогти Волошину уникнути в’язниці. Та Батурін відмовився. Як склалася його доля на сьогодні — не цікавився.
Еля замовкла, шукаючи підходящі слова, аби донести чоловікові найголовніше. Не знала, як сприйме прийняте нею рішення…
Раптом відчула пальці Тимура, що нервово затанцювали по її коліні. Пронизливий погляд буквально проштрикнув. Зрозуміла — його терпіння на межі. Почала — закінчуй скоріше.
— Власта розповіла, що вони з Таїсією живуть практично на вулиці, винаймають житло в найдешевшому районі. Щоб вирішити проблеми чоловіка — вона продала своє помешкання й машину. Ще й у борги залізли. Біда. Тому я вирішила віддати йому квартиру. Його власну, в котру привів мене після одруження. По праву вона належить Антонові. Тим паче, що дітей у нас немає, — твердо закінчила.
Тимур важко піднявся з коліна, обернувся до вікна, поклав руки у кишені, непомітно стис кулаки.
Мовчав. Наче аналізував.
Емілія підійшла ззаду й обійняла чоловіка.
— Повірити не можу, — незадоволено похитав головою. — Скотитися до того, щоб просити допомоги у жінки, яку колись…