— Ні, ні, — відразу заперечила Емілія. — Він не просив. Навіть не підозрює… Я сама…
— За що? — скривився й сердито заціпив зуби. — Чому хочеш допомогти людині, яка завдала тобі стільки болю? — обернувся й пронизливо глянув їй у вічі.
— Болю? — здивувалася. — Якби…
— Що — якби? — перебив Тимур і підвищив тон. — Думаєш, я не відчуваю наслідки твого минулого? Коли дізналася, що вагітна — замість радості що побачив у твоїх очах? Страх! Зізнаюся, був спантеличений. Хіба ми не одружені? Не спимо в одному ліжку, як чоловік і жінка? Хіба не розумію, що від цього народжуються діти? Чого ж боялася? Чому вважала, що можу бути проти маляти? Сама хотіла виховувати! Думаєш, я не зрозумів?
— Ти про щ-що? — важко ковтнула комок, який підступав до горла.
— Він примушував тебе позбавлятися дитини. І не смій заперечувати. Мені вже не двадцять. Я давно не хлопчик, — сердито видав і знову відвернувся до вікна.
— Я ніколи… — хотіла виправдатися Емма, але не змогла. Важко опустилася у крісло.
— Покидьок, — ледь чутно процідив крізь зуби Тимур.
— Зараз в тобі говорить злість, — боляче вимовила Емілія. — Але ти не такий. Маєш добре серце. Інакше чим відрізнявся би від Антона? Чому б я вийшла заміж?
— Не треба, — сердито зупинив її Тимур.
— Я туди ніколи не ввійду, — казала про квартиру Волошина. — Там ще й стіни кричать від болю. Там дух моїх дітей. Навіть на кладовищі такого немає. Біля їхніх могил панує цілковитий спокій. А продати… Рука не піднімається. От нехай минуле і залишиться в минулому. Антон недаремно колись віддав це помешкання мені. Бо й сам переживає те ж саме. От нехай…
— Добре, — перебив Батурін. — Як скажеш, люба, — обійшов крісло й поцілував жінку в голову. — Завтра доручу Кларі, щоб зайнялася цим, — глибоко зітхнув. — До речі, — згадав. — Діана готова допомогти тобі розібратися зі старими речами на маминій квартирі. Зателефонуй, коли буде зручно.
— Дякую, коханий, — взяла руку чоловіка й притисла до своєї щоки зворушена Емілія. — Люблю тебе, — задоволено заплющила очі.
— А тут і справді багато мотлоху, — відкашлювалася від пилюки Діана, коли знімала зі стелажу в комірчині чергову коробку зі складеними речами.
— Давай, — простягла руки Емілія.
— Е-е, ні, — заперечила дівчина. — Тобі не можна. Важка, зараза. Відступися, щоб ненароком не придавила, якщо гепнуся з драбини, — попросила, злізаючи. — Зараз покладу на стіл, а там уже рийся.
— Як хочеш, — усміхнулася Емма й повернулася у кімнату.
— Це все? — обтрушуючись, запитала, кладучи коробку.
— Все, — задоволено потираючи руки, мовила Емілія. — Тепер лишилося розібрати, що з цього потрібне, а що — на смітник.
— З чого почнемо? — загорілись цікавістю Діанині очі.
— А давай з фотографій, — запропонувала Емма. — Покажу, яка я була у школі.
— О-о, давай, — весело погодилась.
— Ця мені особливо дорога, — показала Емма на злегка пожовкле фото. — Вона — єдина згадка про батька.
— Де він? — зосередилася Діана.
— Ось, — тицьнула пальцем. — Тримає мене на руках. А поряд — мама і бабуся з дідусем. Ми тоді якраз гостювали у Полтаві.
— Скільки тобі тут? — насупила брови дівчина.
— Не більше двох років, — уточнила молода тепер уже Батуріна. — Ми були такими щасливими, — сумно промовила.
— Ти зовсім не спілкуєшся з татом? — співчутливо запитала.
— Зовсім, — зітхнула Емілія. — Навіть не знаю, чи живий.
— Уявити не можу, — здивовано відповіла Діана. — Навіть у страшному сні не припускаю, що може настати день, коли батька не буде поруч. Пам’ятаю, коли він остаточно пішов з дому. Навіть речей не взяв. Тільки портмоне й ключі від автомобіля. Мені було так боляче. Здавалось, саме Небо впало на голову. Та коли зрозуміла, що він поруч, лише поклич — полегшало. Його одяг мама не чіпала. За що їй окреме спасибі. Це роками створювало ілюзію присутності тата.
Емілія не відривала сумного погляду від фотографії.
— Як дивно, — тихо прошепотіла. — Ми були такими рідними, близькими. А зараз… Я зовсім одна… — стисла губи, що помітно затремтіли. — Зовсім нікого немає, — обережно погладила знімок. — Ні бабусі, ні дідуся, ні мами, ні тата, ні дітей… Іншої рідні не знаю. Зовсім нікого… — витерла вологі очі.
— Елічко, ти чого? — співчутливо обняла її розчулена Діана. — Ми — твоя сім’я: тато, я і… малюк — обережно поклала руку на живіт. Хіба ми не рідні?
— Рідні, — у відповідь обняла Діану Емілія. — Звичайно, рідні, — шморгаючи носом, мовила. — Я про інше. Відчуваю себе великим красивим деревом з розлогими вітами, але… — на мить задумалася, — без коріння, — важко додала. — Розумієш? — жалісно глянула прямо в очі дівчині.