А тоді злякалася.
Як народжуватиме мертву дитину? Адже то не звичайні пологи, де плід сам виходить. Перейми не почнуться…
Зустрілася з повитухою і все їй розповіла. Лише благала, аби таємниця не розкрилася, бо тоді Михайло вб’є не тільки її, але й дітей.
Від почутого Мелана ходила сама не своя. Якось під покровом ночі навідалася до відьмарки. Розпитала, що та давала Ганні пити і чи можна якось зарадити скоєному.
Стара лише розсміялася їй в обличчя. Сказала, що, зважившись пролити власну кров, Ганна свідомо продала душі своїх нащадків аж до четвертого коліна… Четвертого! І спасіння у цьому одне — каяття… То ж себе й маля вона вже не врятує, але… Якщо покається — має шанс врятувати невинні душі.
Та як не просила повитуха Ганну зізнатися в усьому й прийти до сповіді — та не погоджувалася.
Розуміючи, що ситуація серйозна, Мелана дала вагітній спеціальний чай, щоб викликати перейми. Адже життя у ній замовкло, то ж чекати нічого. І так дев’ятий місяць уже закінчується. Пора.
Час пологів видався страшним. Серед білого дня настала темна ніч. Небо сипало блискавками, дрижала від грому земля. Могутній вітер гнув до землі велетенські дерева. Селяни не пам’ятали такої стихії ні до, ні після того дня. Здавалося, Бог вирішив знищити все живе на землі. Ангели оплакували загублену душу.
Ганна мучилася, але народити не могла.
Минали години.
Сили покидали нещасну.
Повитуха розуміла, що нічим добрим це не закінчиться, і вдалася до останнього методу: видавила дитину рушником.
Яким же було її здивування, коли побачила, що це…
Хлопчик!!!
Такий бажаний!!! Такий очікуваний!!!
Він ще дихав. Слабо, правда, але подавав ознаки життя.
Мелана помила його, а коли сповивала… Від страху, аж побіліла.
У дитини на лівому плечі була родима пляма… У вигляді хреста…
Зрозуміла: то — Божий знак. Це маля повинно було жити.
За його душу дорого платитимуть багато невинних людей… Адже тяжкі гріхи змиваються кров’ю.
Через кілька хвилин хлопчик перестав дихати.
Ганна прожила ще пару днів. У неї не припинялася кровотеча. Вона гасла на очах.
Повитуха привела священика. Вважала, що перед лицем смерті породілля не витримає й таки покається. Що їй ще втрачати?
Але жінка вперто мовчала.
Так і пішла у вічність нерозкаяною…
Зізнаюся, коли почула цю історію від Ярослави — аж потерпла.
Грозу, що панувала того дня у селі, й до сьогодні згадують. Значить, розказане Ярославою могло бути правдою. Але, як людина сучасна — вирішила в усьому розібратися.
Невже я поховала власну дитину через гріхи матері? Ми живемо у двадцятому столітті. Хіба таке можливо? Як жінка військового, до церкви я не ходила й, по правді, у те, що там говорили — мало вірила.
Пішла у бібліотеку. Начиталася містичної літератури про мольфарів і ворожбиток. На душі стало ще важче. Переконалася: духовний світ таки існує.
Поговорила з Ярославою.
Дізналася, що стара ворожбитка померла. Але її донька Христина з достоїнством продовжує нечисту справу матері.
Не втягуючи чоловіка у свої підозри, вирішила за будь-яку ціну відвідати це місце.
Добралася туди, коли вже починало смеркати. Ледве віднайшла серед гір одиноку стару хату. Вона була якась похмура. Зверху поросла мохом, а під вікнами буяла папороть. Навколо — гробова тиша. На мить здалося, що там давно ніхто не живе. Тільки легенький жовтуватий одсвіт у віконці свідчив, що всередині хтось таки є. Я боязко зайшла. Відчула, як у ніс вдарило важким духом: тхнуло цвіллю й старістю. На столі легенько палахкотіла запалена свічка. В печі, мов живі, потріскували палаючі дрова. Поряд, на лавиці, сиділа жінка невизначеного віку. Вона явно нікого не чекала. Спокійно розчісувала довгу сиву косу. Червоний одсвіт вогню виявляв її лице. Гладенька шкіра з природним рум’янцем, пишні чорні вії, червоні, налиті губи, явно контрастували з не по роках посивілим волоссям. Дивними були тільки її магічні скляні очі, в яких вороже віддзеркалювався палаючий вогонь.
Досі не можу забути мурашок, що пробігли моїм тілом.
Я тихо привіталася. Ворожка відвела погляд від вогню й зупинила його на мені, наче проштрикнула наскрізь. На мить здалося, що я відчула фізичний біль.
— Що привело тебе? — спокійно запитала.
Але я не мала сили відповісти. Язик наче задеревів.
Тоді жінка запросила сісти. Знайшла якесь зілля. Запалила в мисці, потім загасила й, заплющивши незвичайні очі, глибоко вдихнула густий дим.