— Бачу грозу, — тривожно промовила, не розплющуючи очей. — Могутню. Смертоносну, — аж підняла руки, щоб показати. — Її боїться все живе. Ховається. Дитина не народжується. Намагається врятувати собі життя. Але марно. З Неба вже спустився Ангел смерті. Він оголив свій меч і чекає. Порятунку нема. На ньому — Божий знак. Ще хвилину — і все скінчиться, — важко дихаючи, розповідала. — Замовкне навіки, залишивши по собі лише тінь гріха. Гроза мине. Розсіються хмари. І блисне сонця промінь чорний! — раптом крикнула й скривилася, наче її всередині страшно заболіло. — Знову спуститься Ангел смерті! Тільки на цей раз в його руках не один, а два мечі!!! — на мить замовкла у трансі. — І знову — Божий знак, — тихо прошепотіла. — Наче веселка після потопу, — на її обличчі з’явилася тінь усмішки. — Все скінчилося. Гріх спокуто…
Ворожка важко розплющила очі.
Я сиділа ледь притомна.
Майже все, що почула — зрозуміла…
Вже хотіла встати, щоб піти, але вона зупинила.
— Дитина, яку носиш у собі, народиться здоровою, — дивлячись на мій живіт, промовила. — Це дівчинка. Бережи її, бо більше не зачнеш.
Тоді, від почутого, навколо все зацвіло. Я вмить забула про всі страхи. Відчувала лише безмежну радість від останніх новин.
Я вагітна!!! Народжу здорову дівчинку! Що ще потрібно для щастя?
Гріх спокуто, — думала я. — Ангел смерті приходив два рази. До мами й до мене. Ось і два мечі. Далі все буде гаразд.
Так я думала, поки ти, моя донечко Іринко, не народила мертвого хлопчика. Лише тоді усвідомила: помирають діти чоловічої статі. Виживають дівчатка. У тебе є Емілія. Бережи її. Вона — четверте покоління! Коли вийде заміж — розкажи, що знаєш.
Мені не стало духу зізнатися тобі при житті, тому пишу цього листа. Якщо ти його читаєш, Іриночко, значить мене вже немає серед живих.
Але є ти! І є твоя дитина!
Бережіться і моліться!
Пам’ятайте — гріх змиває щире каяття.
Шкода, що я так пізно це зрозуміла…
Твоя мама — Марія Білич».
Емілія дочитала листа.
Обличчя заливали сльози.
У голові — суцільна каша.
Руки й ноги тремтіли.
— Боже, який жах, — судорожно прикрила рота рукою. — Прабабуся… свідомо й повільно убивала… Господи… А бабуся Марія… Зрозуміла ворожку, — божевільно засміялася Емма. — Нічого ти не зрозуміла!!! — щосили закричала Емілія й ухопилася за груди. — Ангел забрав моїх дітей!!! — в агонії розкидала листки по кімнаті. — Моїх!!! Обох одночасно!!! Двома мечами!!! Я — четверте покоління, що найстрашніше заплатило за родинний гріх!!! Що ж ти наробила, Ганно? — безсило обперлася на стіл. — Чому не покаялася? Ч-чому?… — відчула, як підкосилися ноги, в очах побіліло.
Емма похитнулася.
Міцно стисла повіки.
Не допомогло.
Відчула повний спокій…
— Я повернулася! — донісся з коридору голос Діани. — Сподіваюсь, ти не засумувала? Бо не повіриш, зустріла… Елю? — не почувши ні слова у відповідь, запереживала. — Ти вдома?
Та у відповідь — зловісна тиша.
— Еміліє?! — голосно покликала, заходячи в кімнату.
Спочатку здалося, що тут нікого немає, як раптом дівчина помітила ногу, яка виглядала з-за столу.
— О, Господи! — закричала налякана до смерті Діана. — Еммочко! — била по обличчю непритомну жінку. — Що з тобою? Що ж я татові скажу? — плакала. — Як не вберегла?
Послухала пульс. Наче жива.
Тремтячими руками вхопила телефон.
Знайшла номер батька.
— Ні! — вирішила. — Спочатку швидка!
— Тату, — нарешті додзвонилася Тимурові, коли лікар вже привів до тями Емілію й оглядав її. — Приїжджай скоріше. Тут Еммі погано.
— Що з нею?! — відразу знявся криком Тимур.
Від такої реакції Діана аж втратила дар мови.
— Дай слухавку лікарю! Негайно!!!
— Серйозний стрес, — пояснив лікар. — Поки що мляво реагує на присутніх. Рекомендував би показати її спеціалісту. Антистресові препарати їй тепер не рекомендовані.
— А дитина? — запереживав.
— Все гаразд, — заспокоїв лікар. — Загрози немає.
— Стрес? — не міг зрозуміти Тимур. — Від чого? Зранку все було гаразд.
— Ваша донька каже, вона читала якогось листа, після чого знепритомніла.
— Листа?
— Я не винна, тату, клянуся, — ледь не плачучи, виправдовувалася Діана й вийшла у коридор. — Конверт був підписаний твоєю рукою. Думала, там щось романтичне. А виявилось…
— Що ти кажеш? — не міг прийти до тями Тимур. — Я в житті нікому листів не писав.
— Пробач, таточку, — знову запереживала Діана. — Я так підвела…