«А й справді, — раптом наче прозрів. — Треба негайно показати цей зловіщий лист отцю Никодиму…»
Тимур довів Емілію до центрального входу в храм.
— Я пройдуся, — поцілував у чоло. — Поки будеш всередині — вирішу деякі справи.
— Добре, любий, — ствердно кивнула головою й боязко зайшла до церкви.
Зараз тут порожньо. Служби немає. Але двері відчинені. Вони ніколи не зачинені перед тими, хто приходить до Бога.
Пахло воском і ладаном.
Підійшла до образу Пресвятої Богородиці.
На мить здалося, що очі Божої Матері зазирають прямісінько в її душу. Вони такі глибокі, добрі, ласкаві, випромінюють любов, викликають довіру, кличуть до Бога, спонукають до каяття…
На руках Пречиста Діва тримає Сина. Він маленький. Її серце радіє.
А ось, поряд — розп’яття!
Емілія аж здригнулася.
Це ж той самий Син своєї матері, що колись лежав на її руках, посміхався немовлям, даруючи їй невимовну радість.
А тут — розтерзаний, закатований, замордований грішниками.
Що пережила Мати, коли побачила на хресті свою розіп’яту, замучену дитину?
Емілія відчула, як стисло груди.
З очей покотилися сльози.
Ноги підкосилися.
Опустилася на коліна.
— Господи, — звела очі до розп’яття, — врятуй мене. Врятуй моє дитя, — ревно шепотіла. — Благаю. Я вже сповна заплатила за чужі гріхи. Каюся у своїх. Допоможи… — припала обличчям до холодної підлоги. — Не відвертайся, — важко схлипувала. — Дай відчути, що Ти поряд. Простягни мені свою руку. Простягни… мені… — заливалася гіркими сльозами.
Раптом почула чиїсь тихі кроки.
Піднялася.
Обернулася.
Неподалік, у чорній сутані, стояв отець Никодим.
— Бог завжди чує тих, хто взиває до Нього, — співчутливо промовив.
— Я можу сповідатися? — тихо попросила Емілія.
— Звичайно, — лагідно усміхнувся. — Хвилинку. Одягну епітрахіль.
— Отче, чому там, за порогом церкви, так страшно, наче ступаю по крихкому льоду? Враження, що ніч не минає. Немає світанку… — запитала, коли увійшла у сповідальницю. — А тут — спокійно…
— Бо тут відчуваєте присутність Бога, — пояснив священик. — Коли пустите Його у своє серце — не знатимете страху й за межами храму. Чого саме боїтеся?
— Смерті, — впевнено відповіла. — Вона забирає найдорожче, по живому ріже, відриває від грудей… Більше такого не витримаю…
— Смерть може вбити тіло, але не душу. Ті, кого вважаєте мертвими — не лежать у могилах, бо тіло перетворилося на землю, а душа з Богом.
— Але я вже ніколи не обніму… — тихо заплакала Емілія. — Не почую їх голоси. Не пригорну до себе. А коли розумію, що причиною є чужий гріх…
— Чужий гріх… — задумано повторив отець Никодим. — Я щойно прочитав листа, якого дав мені ваш чоловік. Єдине, що в ньому вартує уваги — це кінцівка. «Моліться», — сказано там.
— А решта? — здивувалася Емілія. — Хіба моя прабабуся не сотворила гріха?
— Так, — погодився священик. — Страшного гріха. Смертельного. Не покаялася! — твердо уточнив.
— Лише, що не покаялася? — не могла повірити тому, що чує молода жінка.
— Лише, — впевнено відповів. — Бо ми всі — смертні люди з грішними думками. Ніхто не застрахований від поганих вчинків, навіть від тяжкого гріха. Проте, Біблія описує багато випадків, коли Бог прощає грішника, та ще й такого, якого людина ніколи б не пробачила. Наприклад, розбійника, який помирав на хресті поряд з Ісусом. Злочинців було двоє: один — праворуч Господа, інший — ліворуч. Чому врятувався лише один? Адже грішили однаково: грабували, убивали, проливали чужу кров. Як гадаєте?
— Каяття і віра… — тихо прошепотіла Емілія.
— Правильно, — усміхнувся священик. — Саме каяття. Щире, сердечне, глибоке… і віра.
— Але вже кілька поколінь у нашому роду помирають хлопчики. І це — неспростовний факт, — намагалася зрозуміти, в чому ж причина.
— У Святому Письмі сказано: «Той, хто згрішив — мусить умерти. Син за провину батькову не буде відповідати. А батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність — із грішником». Не шукайте причин того, що відбувається, в чужих гріхах. Кожне ваше покоління повинно добре проаналізувати свої власні проступки. От ви, — на мить зупинився, — не відчуваєте за собою жодного важкого гріха? Не тільки ділом вчиненого, але й словом чи думкою?
Емма замислилася.
— Так, — налякано згадала.
Адже незадовго до трагедії готова була вбити ненароджене маля. Ініціатива походила від Антона. Але, якби вона категорично не погодилася, не допустила навіть думки про смерть власної дитини — він би не наполягав. Проте, Емілія пішла на гріх, від якого врятував лише випадок.