Значить…
Важко задихала…
Ухопилася за груди.
Застогнала…
— Бачу, що відчуваєте, — сумно промовив духівник.
— Так, — гірко зізналася. — А ще, в ніч аварії, намагалася вкоротити собі віку, — додала утираючи сльози.
— От бачите, — глибоко зітхнув отець Никодим. — А ви говорите про чужий гріх. Все ваше життя було гріховне: мужчина, з котрим жили, не був вам чоловіком перед Богом, у гріху народилися ваші діти. Прийнявши спільне рішення згубити невинну душу, ви показали Господу, що недостойні бути батьками. Тому… — різко замовк.
Він усвідомлював, що кожним своїм словом ріже по живому й без того зранену душу Емілії. Але таке є обличчя гріха: жорстоке, безжальне, гостре, як бритва. Змушений був його показати.
— Але зараз усе інакше, — пом’якшав. — Колись у цей храм зайшов незнайомий чоловік. Я відразу помітив його, бо своїх прихожан ледь не поіменно знаю. Ми поспілкувалися. Розумна людина, хоч і далека від справжнього духовного життя. Я молився за нього. Просив Всевишнього дати йому достойну пару. Жінку, яка приведе його до церкви. І хіба не диво? Бог рятує дві душі. Я тішуся з того. Зараз ви у законному шлюбі. У любові зачали своє дитя. Чого боїтеся? Коли сідаєте у потяг — довіряєте машиністу? Так, — сам же й відповів, — бо інакше б не сіли. А коли летите в літаку? Так само. Довіряєте своє життя пілотові, який сидить за штурвалом. То чому не довіряєте Богові? Хіба Він не вище всього земного? Віддайтеся у Його руки і страх мине. Викиньте цього недоброго листа, бо він написаний зі слів ворожки й не має жодного відношення до вашої долі. Щонеділі приходьте на службу, нехай малюк відчуває не тільки батьківську турботу, але й Божу.
Емілія тихенько схлипувала.
Тільки зараз це були сльози радості, якогось внутрішнього полегшення, невимовного щастя. На душі стало так легко, наче з неї скотилася тяжка брила, наче розірвала залізні пута й вдихнула на повні груди…
— Оце все потрібно взяти з собою у клініку на пологи? — дивувався Тимур, споглядаючи пакети з дитячими речами.
Термін вагітності добіг кінця. Емілія вирішила підготуватися.
— Так, милий, — задумано відповіла й примружилася, згадуючи, наче боялася щось забути.
Народжувати вирішила своїми силами. Хоч лікар попереджав, що плід великий і рекомендував кесарів розтин. Еля навідріз відмовилася.
Відмовилася й від партнерських пологів, на яких наполягав чоловік. Мовляв, надійніше, коли хтось рідний поряд. Але, коли її підтримав отець Никодим — змирився.
«Жіноче — жінці, а чоловіче — чоловікові», — згадав настанови духівника Батурін.
Тимур хоч візуально не показував, але страшенно хвилювався. Відверто ділився своїми переживаннями майбутнього батьківства лише з дорослою Діаною.
— І як це я взагалі з’явилася на світ? — по-доброму дражнила його донька. — Не в приватній клініці. Без домовленостей. Без партнерських пологів. Ти, напевно, тоді інфаркт пережив, — засміялася.
— Сонечко, — обійняв і поцілував свою дівчинку. — Пробач, що не приділяв тобі належної уваги у свій час. З роками стаю сентиментальним. Визнаю і каюся…
— Еля правильно робить, що не допускає тебе до пологів, — жартувала Діана. — Лікарям довелось би забути про дитину й приводити до тями сентиментального татка. Краще очікуй в коридорі.
— Доведеться, — голосно зітхнув.
Уночі Емілія знову погано спала. Напевно, вже відчувала легкі перейми, бо у спині нило. Весь час крутилася й тихо стогнала.
Вже над ранок міцний сон скував стомлений мозок.
Емма знову побачила ліс.
Проте зараз усе буяло зеленню. Крізь розлогі крони дерев пробивалося ясне сонце.
У сні з’явилася і хатина прабабусі Ганни.
Емілія не відчула страху.
Впевнено відчинила двері й зайшла всередину.
У світлій просторій кімнаті побачила молоду жінку років за двадцять. Вона привітно усміхалася.
— Час настав… — люб’язно промовила, наче добре знала й чекала Елю. — Не бійся. Веселка уже сяє… — глянула на новонародженого малюка, який муркотів на білих пелюшках поряд. — Він житиме. А доказом цього буде такий самий знак, як у мого хлопчика… — показала маленький хрестик на лівому плечі…
Емілія схаменулася.
Нарешті зрозуміла!
Це Ганна! Молода Ганна!
Відчула, як не вистачає повітря.
Важко дихати.
Зібравши останні сили, перемогла задуху. Зробила глибокий вдих і… прокинулася.
— Я бачила її! — важко дихаючи й тримаючись за груди, закричала Емма. — Бачила!