Експертів з тенісу, однак, матч не вразив: як для фіналу Вімблдону — нічого цікавого. Та я туди пішла спостерігати за глядачами, а не дивитися гру. Це було феєрично. Грали Лейтон Гюіт, світової слави австралієць, і не дуже відомий аргентинець Девід Налбандян, який раніше ніколи не брав участі у Вімблдоні. Австралієць, цілком очікувано, переміг, зігравши проти Налбандяна 6–1, 6–3, 6–2.
На початку матчу всі англійці вболівали за Налбандяна — вони плескали і вигукували: «Девід, вперед!» — кожного разу, як йому вдавалося набрати очко чи просто гарно зіграти (чи як то називається в тенісі?). Гюіту дісталися лише скупі знаки уваги і аплодисменти чисто з ввічливості. Коли я запитала глядачів, що сиділи поруч, чому вони підтримують аргентинця, особливо зваживши на те, що Англія та Аргентина не дуже любляться, ми ж навіть воювали недавно! Вони мені пояснили, що національність тут ні до чого, що Налбандян — явний аутсайдер, якому навряд чи поталанить виграти, і тому його потрібно підтримати. Вони здивувалися, що я запитую про таке і дехто навіть розповів мені по секрету про правила: «Невдах треба завжди підтримувати!», «Завжди вболівайте за невдах!». Вони це говорили так, ніби це прописна істина і я не можу її не знати.
От і чудово, подумала я, ще одне «правило англійськості» в кишені. Задоволена собою я ще трохи подивилася гру, а коли почала нудитися і подумувати, щоб вислизнути кудись і роздобути морозива, сталося щось дивне. Гюіт зробив якусь дуже вдалу подачу (не питайте мене яку — я не тямлю в тенісі), і люди навколо почали плескати і підбадьорливо вигукувати. «Ей, — сказала я. — Постривайте. Я думала, що ви за Налбандяна, того, що без шансів. Чому ж ви тепер плескаєте Гюіту?» Пояснення, які мені видали глядачі, були трохи розмитими, але суть проглядалася така: Гюіт, як би там не було, грав напрочуд добре, а всі вболівали за Налбандяна, бо він не мав шансів, і від того бідолашний Гюіт, хоч як добре грав, не отримував ніякої або дуже мало підтримки та заохочення від глядачів, а це нечесно, тож всім стало Гюіта шкода — він там сам, бідненький, і всі підтримують противника, — тож тепер глядачі плескають йому, щоб відновити баланс. Інакше кажучи, Гюіт-вдаха (є таке слово? Зрештою, неважливо, ви ж розумієте, про що я) став невдахою, якого слід підтримати.
Ненадовго, ясна річ. Я стрепенулася, струсила самовдоволеність і почала уважно приглядатися до поведінки глядачів. Тож, коли оплески на честь Гюіта притихли і глядачі знову почали підбадьорювати Налбандяна, в мене одразу ж назріло питання: «А тепер що? Чому ви вже не підтримуєте Гюіта? Він що, став гірше грати?». Авжеж, ні. Вочевидь він грав навіть краще. І в цьому вся суть. Гюіт впевнено крокував до легкої перемоги. Налбандян борсався, його різали «без ножа», в нього не було жодних шансів, тож само собою зрозуміло, що справедливість вимагала підтримати його галасливими вигуками і похвалами, а Гюіту, всепереможному «вдасі», треба було просто скромно аплодувати.
Отже, згідно з логікою правила чесної гри по-англійськи завжди треба підтримувати невдах. Однак надмірна підтримка може згіршити «вдаху», який, відповідно, стає свого роду почесним невдахою, якого треба підбадьорювати, поки не відновиться баланс сил або поки справжній невдаха вже на порозі програшу і його, справжнього сіромаху, треба підтримувати знову. Все просто, еге ж. Якщо, звісно, знати правило. Ну, принаймні на Вімблдоні було досить просто — там не було сумнівів, хто справжній безталанник. А от коли не видно одразу, то можуть виникнути труднощі: англійці буксують і не знають, кого підтримувати. Ще більший клопіт, коли англійський гравець (чи команда) виступає в ролі вдахи — справедливості ради ми маємо хоча б трохи підтримувати і його.
Футбольні фанати, найбільші патріоти серед всіх спортивних вболівальників, не страждають від подібних протиріч, коли підтримують своїх на міжнародних чи навіть регіональних матчах. Та навіть вони можуть підтримати небораку, якщо в матчі не грають улюбленці і якщо, особливо якщо, команда-лідер занадто пишається своїми перемогами або демонструє зверхню впевненість у перемозі. Чимало англійських футбольних фанатів усе життя віддано вболівають за безнадійні, горопашні, третьосортні команди — як би погано ті не зіграли, вболівальники нізащо їх не зрадять. У нас є неписане правило, яке велить обрати команду-улюбленицю в юності і вболівати за неї до гробової дошки — нізащо не можна зрадити своїй команді! Можна віддати належне і навіть захоплюватися талантом та вправністю команд-зірок, скажімо, «Манчестер Юнайтед», але вболівати все одно за «Свендон» чи «Стокпорт» — за команду, обрану ще в дитинстві. Не обов’язково вболівати за свою місцеву команду: багато молоді з усіх закутків країни вболівають за «Манчестер Юнайтед», «Челсі» чи «Арсенал». Все зводиться до простого правила: якщо вже вибрали команду, то залишайтеся їй вірними. Примкнути до «Арсеналу» після «Манчестер Юнайтед», бо «Арсенал», як виявилося, грає краще чи ще з якої б там не було причини, не можна.