Кінні перегони — ще одна захоплива англійська субкультура, вивченню якої я присвятила три роки і навіть написала книжку, — мають більше підстав вважатися нашим «національним спортом», ніж футбол. Тут суть не в кількості глядачів, а в тому, що цей вид спорту приваблює більш репрезентативну вибірку населення. На перегонах можна побачити надзвичайно велику кількість прикладів того, як англійці дотримуються правила чесної гри та правила невдах, зрештою, усіх правил англійськості. На перегони англійці з ніг до голови одягаються у народний костюм, щоправда, мова не про одяг, а про поведінку. На перегонах діє унікальний «соціальний мікроклімат» — це поєднання полегшеної (відносно) форми заборон та винятково гарних манер, які вкупі просто не можуть не видобути назовні усі найкращі риси англійців.
Я з’ясувала, що наперекір поширеному переконанню, кінні перегони доводять, що натовпи молодиків цілком спроможні перебувати на одній території, пити літри алкоголю, грати в азартні ігри під прикриттям захопливого спортивного заходу і не те що не побитися, а взагалі не конфліктувати! На перегонах ті самі молодики, чиї агресивність, вандалізм та всілякі безчинства на футбольних суботніх матчах і поза їх межами обросли легендами, не лише не виявляють ані натяку на ці незугарні риси, а ще й перепрошують, коли випадково когось штурхнуть (і, дуже по-англійськи, навіть як хтось штурхне їх), і галантно пропускають жінок вперед.
Клубні правила
Одне протиріччя не дає спокою багатьом англознавцям — як у нас поєднується така сильна тяга до індивідуалізму і непереборне бажання створювати та об’єднуватися у клуби? Як можна одночасно зациклюватися на приватності і на «клубності»? Джеремі Паксмен зауважив, що у на позір замкнутих, зациклених на індивідуальності та приватності англійців є клуби майже на будь-яку тематику: «Є клуби для рибалок, для футбольних фанатів, для картярів, для флористів, для тих, хто вирощує голубів, варить джем, їздить на велосипеді, спостерігає за пташками і навіть для тих, хто їде на відпочинок». Не намагатимуся укласти повніший список — це б зайняло зо півкнижки. Усім англійським хобі присвячено по журналу, — а то й по шість, — і всі вони мають відповідні тематичні клуби, а то й цілі національні товариства з мережею місцевих представництв та дочірніх організацій. Зазвичай в нас є два національні товариства, які поміж собою конкурують і сповідують акурат протилежні погляди у сфері інтересів. Більшість часу вони тільки тим і займаються, що радісно чубляться і тузяться один з одним.
Паксман, в товаристві де Токвіля, дивується «як англійцям вдається одночасно бути такими індивідуалістами і весь час організовуватися у клуби та товариства, як в одних і тих же людях може поєднуватися бажання об’єднуватися і бажання відділятися?». Здається, Паксман пристає на прагматичне, скупе пояснення де Токвіля, буцімто так склалося історично, що англійці завжди формували союзи, щоб спільними зусиллями досягти того, що їм було недоступне поодинці. Він також наголошує, що вступати чи не вступати у спілку — це завжди справа особистого вибору.
Як на мене, клуби — це більше про задоволення соціальних, а не практичних чи економічних потреб, і я певна, що право вибору тут теж чимало важить. Англійці не люблять випадкових, невпорядкованих, спонтанних контактів, заведених десь на рівному місці. Ми так не вміємо, нам так незручно. Ми любимо соціалізуватися на впорядкований, організований манер — у спеціально визначених місцях і конкретно відведений для цього час. Там мають бути правила, на які можна понарікати, розпорядок дня, протокол і щомісячник. Поза тим, нам треба прикидатися, достоту як зі спортом та іграми, що насправді до клубу чи товариства йдуть займатися улюбленою справою (складати букети, грати в любительському театрі, займатися доброчинністю, розводити кроликів чи ще щось таке), а соціальні контакти, в які ми там вступаємо, — це вже побічний, другорядний ефект.
Тут вся справа знову у самообмані. Англійці постійно об’єднуються у клуби та спільноти з тих самих причин, що вигадують собі ігри та спортивні заняття: ми потребуємо помічників та фасилітаторів, які б допомогли нам контактувати з іншими людьми та подолати «соціальну не-дужість». Також нам не обійтись без ілюзії, що ми насправді зайняті не тим, чим зайняті — що прийшли сюди заради практичної мети, щоб займатися спільною улюбленою справою, заради якої згуртувалися, бо ж самотужки б не дали ради. Прагматичне пояснення клубної культури англійців, яке подають де Токвіль та Паксман, — дуже англійське у своїй суті. Воно ідеально окреслює ілюзію, але неспроможне її упізнати: реальна мета клубів — соціальні контакти та соціальні зв’язки, які нам дуже потрібні, хоч ми в цьому і не можемо зізнатися навіть самим собі.