Найсміливіше в усій Англії одягається Її Королівська Величність. Їй байдуже на віяння моди, вона вже багато років поспіль не зраджує своєму вкрай оригінальному стилю (мовою моди його можна було б назвати «переосмислений ретро 50-х»), і її мало обходить думка загалу. З огляду на те, що вона королева, цей стиль називають «класичним» та «на всі віки», а не ексцентричним та чудернацьким. Всі люб’язно змовчують, що взагалі-то ніхто, крім королеви, так дивно не одягається. Забудьте про отару різнокольорових овець, які імітують haute-couture: Її Величність Королева — ось вершина англійської ексцентричності в одязі.
Треба визнати, що наші вівці-неформали таки справді мають хист придумувати дурноверхий та шалений одяг, якому б позаздрили усі інші модники світу. Власне, бунтарська молодь усього світу не завдає собі клопоту придумати щось своє і радо запозичує вигадки англійського стріт-стайлу. Може, як на те пішло, ексцентричність в одязі — це не про нас, окрім королеви, а от наші неформали таки ексцентричні. Щоправда, ексцентричність в них колективна. Не знаю, одначе, чи ці два поняття — колективний і ексцентричний — не є взаємовиключними. Як би там не було, але ми цінуємо оригінальність, ми пишаємося репутацією модних ексцентриків, хоч й не вповні справедливою.
Правило вдаваної байдужості
Тут ми розглянемо ще один кодекс неписаних правил, які ґрунтуються на правилах гумору, які намертво вкорінилися у свідомості англійців. Наші стосунки з одягом, наприклад, підпадають під дію всюдисущого правила про заборону на надмірну серйозність.
До одягу, як і до всього решта, не можна ставитися надто ревно. Не личить надто перейматися одягом, а якщо чесно, то не личить показувати, що вам не байдужий ваш вигляд. Тому ми обожнюємо ексцентричність — справжні ексцентрики в носі мають, що там собі думають інші. Ми всі прагнемо до стану блаженної байдужості, однак для більшості, за винятком хіба клінічних вар’ятів та літніх аристократів, він залишається недосяжним. Ми, натомість, маємо запасний варіант — вдаємо байдужість. Ми прикидаємося, що нам чхати на те, як ми виглядаємо чи в що одягаємося.
Англійські чоловіки неухильно дотримуються правила вдаваної байдужості — найменший інтерес до моди чи до зовнішнього вигляду вважатимуть ознакою фемінності. Інтерес можна навіть не озвучувати: щоб кинути тінь на маскулінність, достатньо найменшого натяку на те, що чоловік цікавиться модою та дбає про зовнішність. Багато англійців вивели кепський вигляд в ранг обов’язку, — щоб ніхто, бува, не подумав, що вони геї.
Як на те пішло, то юнаки чимдуж стараються відповідати вимогам стріт-стайлу і демонструвати усі відповідні атрибути приналежності до «своїх». Та все це тримають у секреті. Лише мамусі, в яких вони клянчать гроші на обновки, знають, наскільки все серйозно. Правило вдаваної байдужості не поширюється лише на дівчат-підлітків: їм можна виявляти щирий інтерес до одягу та зовнішнього вигляду. Принаймні це дозволено у дівчачому товаристві, якщо ж в компанії з’являються хлопці, то дівчата миттю полишають ці розмови і не розповідають, скільки часу згаяли, гортаючи глянцеві журнали і сперечаючись про переваги невисоких підборів та прасок для волосся.
Правила бентеги
Чує моє серце, що ми не далеко втекли від підлітків і так само хоч-не-хоч переймаємося зовнішністю. Правило вдаваної байдужості допомагає приховати глибинний страх осоромитися, відчайдушне бажання бути «своїм» і невміння одягатися. Моїм найкращим інформатором з навколо модних питань була «порадниця» Анна-Ліза Барб’єрі. Вона веде колонку «Дорога Ені» у недільному додатку до газети «Independent» і щотижня отримує сотні розпачливих прохань допомогти з вибором одягу. Декілька разів вона брала в мене інтерв’ю для своєї колонки. Коли я довідалася, що маю справу з самою «Дорогою Ені», то зраділа нагоді поговорити з експертом про справжні, зазвичай добре приховані, страхи та проблеми англійців щодо одягу. Особливо цікаво, що завдяки досвіду роботи за кордоном вона ще й могла порівняти модні страхи — наші та іноземні. Мої здогадки підтвердились — англійці значно сильніше, аніж дозволяє показувати правило вдаваної байдужості, дбають про зовнішній вигляд та одяг. Судячи з листів, які їй надсилають, ми дуже переживаємо, чи «впишемося» в товариство, чи правильно одягаємося, і понад все нас не відпускає вічний страх осоромитися. Ми хочемо виглядати привабливо, хочемо підкреслити переваги фігури і приховати недоліки, та ми, на противагу усім іншим, не хочемо переборщити, навіть навпаки — більшість з нас не те, що не любить чепуритися напоказ, ми ще й боїмось справити враження чепурунів. Ми просто хочемо бути як всі. Переважна більшість дописувачів розпитує «Дорогу Ені» зовсім не про гламурне та красиве вбрання, їх цікавить, чи це вбрання «відповідне» та «прийнятне». Ось що розповіла мені Анна-Ліза: «Всі питання зводяться до “Чи можна одягати Х до У?”, “Чи можна на весілля одягти те і те?”, “Чи можна в цьому піти на роботу?“, “Чи це не занадто фривольно?”». «Аж до 1950-х, — продовжила вона, — ми мали офіційний дрес-код, можна навіть сказати, що це була уніформа. Тож проблеми, що одягнути, не було. З 1960-х років правил поменшало, зате побільшало питань і непорозумінь — англійці почали одягатися дуже кепсько, але не перестали дотримуватися правил етикету. Все, що їм треба, — більше правил!»