Іронія в тому, що відчайдушне бажання бути «як всі» і прилаштовуватися до середовища спричинилося до катастрофічних, просто сміховинних помилок у виборі одягу. Особливо це стосується заповзятих модників та модниць. У сіткомі «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous») одна з героїнь є чудовим прикладом типової жертви моди по-англійськи: Едіна, до смішного причепурена дама, поєднує в собі непоборне бажання йти в ногу з модою і повну, притаманну тільки англійцям, відсутність смаку та стилю. Вона здатна воднораз почепити на себе всі найсміливіші дизайнерські новинки, що тільки-но зійшли з подіумів, і виглядати як новорічна ялинка! Едіна — це, певна річ, карикатурний, навмисно роздутий до масштабів комізму, образ. Однак, за основу взято типову для англійок — аж до болю знайому — модель поведінки. Серед поп-зірок та знаменитостей повно таких «Едін», та й просто посеред міста ви зустрінете не одну, здешевлену та масову, версію Едіни.
Деінде у світі, дивлячись «Просто шикарно» / «Гарно жити не заборониш» («Absolutely Fabulous»), жінки просто собі підсміюються з несмаку Едіни. Англійки ж не просто сміються — вони благоговійно здригаються від сорому. Насолода від перегляду затьмарена тремтливим страхом і побоюваннями, чи ми, бува, не наробили таких же разючих помилок в одязі. Едінині хиби стилю — все ж вершина несмаку, і такі крайні форми модного кретинізму зустрінеш нечасто. Та все-таки англійки сприймають на ура будь-які плоди хворої фантазії новомодних дизайнерів: у 1980-х чи не кожна мала в гардеробі сміховинну спідничку-тюльпанчик; тільки-но у моду повернеться мікро-міні, ми одразу ж тут як тут, і нас мало обходить, чи достатньо довгі в нас ноги для міні-спідниць; те саме стосується ботфортів, гетрів, мікрошортів та інших див моди, які призначені виключно для струнких жінок, хоч і на них вони часто виглядають сміховинно.
Модні катастрофи спіткали не лише нас — посестри з Америки та Австралії можуть дорівняти нам у несмаку. Попри те, мої подруги, знайомі та інформаторки з усього світу презирливо стверджують, що саме англійки одягаються навдивовижу безглуздо та без смаку. Одного разу, коли я запротестувала, що не зовсім справедливо кпинити тільки з англійок, француженка, така собі гранд-дама, відповіла: «Дуже навіть справедливо. Від колоній багато не ждеш, але ви, ви ж ніби цивілізовані європейці! Вам би личило знати, що до чого. Година — і ви в Парижі!» Вона повела бездоганними бровами, стенула елегантними плечима і делікатно хмикнула, що, здається, мало означати, що раз ми так нічого і не навчились у сусідів, то з нами взагалі нема про що розмовляти. Я б не дуже переймалася, але діалог відбувався під час королівських кінних перегонів в Аскоті, у клятій королівській ложі, де зібралися англійки (навіть я, соціологиня під прикриттям) у найкращому вбранні і капелюшках. Я не могла натішитися своєю рожевою міні-сукнею і рожевими туфлями з ефектними пряжками-трензелями — такою собі референцією (можна сказати гвіздком) до теми коней. Вбрання здавалося мені навдивовижу дотепним і доречним для перегонів, але спопеляючий погляд мадам, — тої, що Модна Критикиня, — миттю перетворив їх на дитячі черевички дурбецала. Суто англійська звичка — обернути все на комедію!
Одяг — це, перш за все, форма комунікації, можна навіть піти далі і сказати, що це така соціальна майстерність. Тож не треба дивуватися, що англійцям, які геть не мастаки у спілкуванні, важко дається мистецтво одягатися. Нам непросто з усіма аспектами комунікації, особливо коли нема строгих прописаних правил. Коли у 1950-х роках ми втратили строгі гардеробні правила, це, либонь, мало такі ж наслідки, як і відміна вітальної фрази «Як ся маєте?» («How do you do?»). Не стало офіційного «Як ся маєте?», і ми до пуття не знаємо, що сказати! Ми конфузимося і бентежимося, наші вітання неоковирні, незграбні і вайлуваті. Так само і відмова від загальноприйнятого дрес-коду — який, на думку багатьох, попахує нафталіном, як і фраза «Як ся маєте?», — посіяла невпевненість що, коли і куди одягати. Повсякденний одяг дорівняв у недоладності нашим вітанням.