ПРАВИЛА ЇЖІ
1949 року угорський комік Джордж Мікеш дуже влучно сказав, що «європейці мають гарну кухню, англійці ж — гарні манери за столом». Пізніше, 1977 року, він спостеріг незначне покращення кухні і чималий занепад манер. Втім, англійська їжа його не вразила, і він визнав, що манери «все ще пристойні».
Коли Пол Річардсон, письменник-мандрівник, повідомив друзям-іноземцям, що планує півтора року присвятити вивченню британської гастрономії, то одразу довідався, що майже через тридцять років коментар Майкза все ще відображає огульне уявлення про англійську кухню. Друзі з Іспанії, Франції та Італії, каже він, запевнили, що британської гастрономії просто не існує — для цього потрібна палка любов до їжі, а чого в англійців нема, того нема. Вони зауважили, що «стосунки англійців з їжею трохи схожі на подружнє життя без любові».
Серед потоку плачів, які я вислухала від іноземних друзів та інформаторів, був один цікавий факт — англійці ставляться до їжі як до винагороди, а не як до права. Ще вони сказали, що в нас немає гідної локальної кухні; сім’ї вже не збираються разом за столом, а напихаються нездоровою їжею перед екраном телевізора; раціон складається переважно із солоних та солодких перекусів — чіпсів, смаженої картоплі, шоколадних батончиків, напівфабрикатів, піци, розігрітої у мікрохвильовці, та всякого іншого непотребу. Навіть ті, хто цікавляться їжею і можуть собі дозволити якісні продукти, не мають ані часу, ані сил піти на закупи і приготувати страви зі свіжих продуктів, як це зазвичай роблять в інших країнах.
Власне, критики мають рацію. Та лише наполовину. Наполовину праві й ті, хто дотримується кардинально протилежної позиції, наприклад, активісти новомодного руху «Cool Britannia», які запевняють буцімто англійська кухня змінилася до невпізнання, а Лондон став гастрономічною столицею світу, де їжа є новим рок-енд-ролом, а самі англійці — нацією гурманів та «фуді» і т. д.
Я не маю наміру вступати тут у довгі суперечки про якість англійської їжі. Як на мене, то не така вона вже й паскудна, як намагаються довести наші недоброзичливці, і точно не така дивовижно-прекрасна, як переконують новомодні промоутери англійської кухні. Правда десь посередині. Щось в нас дуже добре, а щось — неїстівне. У цілому, їжа як їжа. Англійська кухня мене цікавить з позиції антропології — як вона відображає наші стосунки з їжею загалом, як неписані соціальні правила формують ці наші стосунки і що все це може розповісти про національну ідентичність англійців. В усіх культурах світу є неписані правила харчування — і загальні правила харчування та приготування їжі, і спеціальні правила, які врегульовують, хто, що, де, коли, з ким і як має споживати. Кодекс правил про їжу може чимало розповісти про культуру народу. Отже, мене цікавить не англійська їжа per se, а саме англійськість у правилах харчування.
Правило амбівалентності
«Подружнє життя без любові» — не така вже й погана характеристика наших взаємин з їжею. Та я б не поспішала називати їх «подружніми» — наше ставлення до їжі та кулінарії більше скидається на співмешканство без взаємних зобов’язань і з постійними конфліктами. Стосунки в нас амбівалентні, часто суперечливі і дуже мінливі. Трапляються моменти взаємного захоплення, навіть пристрасті, та загалом, якщо на чистоту, ми не маємо глибинної, тривкої, вродженої любові до їжі, як-от, наприклад, наші сусіди-європейці та й, зрештою, багато інших народів світу.
В Англії їжа не в такому пріоритеті, як десь-інде у світі. Навіть американці, чия «всенародна» (протилежне поняття до етнічної) кухня не набагато краща за нашу, більше дбають про їжу, генеруючи все нові і нові смаки та поєднання нездорового корму. Ми ж обходимося двома-трьома видами харчового паскудства.
Деінде у світі людей, яким не байдуже, що вони їдять, і яким подобається готувати та обговорювати процес приготування їжі, не мають за білих ворон — в позитивному чи негативному сенсі — і не величають «їжопоклонниками». Ярий інтерес до їжі — це норма, а не виняток. А той, хто для англійців «їжопоклонник», десь би був просто людиною із здоровим, нормальним, правильним інтересом до їжі. У інших культурах є нормою те, що нам бачиться як манія, як щось незвичне і навіть претензійне.