Низи та мідли середнього класу понавчалися від верхів (а також начиталися «Дейлі Мейл», яка в кожному номері публікує 5 страшилок «ми всі помремо») і стрімко просідають під тиском «модних» харчових жахіть. Перш ніж жителі псевдотюдорівських замків та неогеоргеанських маєтків переймуть моду на харчові табу та виверти верхівки середнього класу, існує ледь помітна — на секунду-дві — затримка, як при передачі супутникового сигналу. А тоді ще один виток — і мода досягає котеджних містечок, забудованих ще в тридцятих роках. Іноді жителі котеджів відстають від моди на два кроки — вони тільки перехворіли жирофобією і клітковинофілією, а на верхах вже забули й про карбофобію та протеїноманію. Тільки-но низи середнього класу засвоїли, що на повістці дня канцерофобія чи ще якийсь їжострах, як верхи змушені негайно придумати собі щось нове. Який сенс страждати на непереносимість глютену, якщо всі простолюди з «Пардонії» та «Салфетко-краю» слабують на той самий недуг!
Робочий клас, зазвичай, такою дурнею не страждає. У них є справжні проблеми, і їм не треба розважатися вигадуванням модної харчової алергії. На протилежному кінці соціальної драбини, на самій горі, ніхто теж не бере до голови таких дурниць і дуже скептично ставиться до новомодних віянь. Маючи час та гроші на догоду химерним харчовим заборонам, вони, на відміну від хитких середніх класів, не хибують на невпевненість і не потребують самоствердження через демонстративну відмову від хліба з маслом. Звісно, не обійшлось без винятків — таких, як покійна принцеса Уельська, наприклад. Та ці винятки, по-суті, підтверджують правило — така поведінка продиктована невпевненістю та почуттям меншовартості на фоні аристократів.
Часові та лінгвістичні індикатори: обід, чай чи вечеря?
Як ви називаєте вечірній прийом їжі? О котрій годині ви сідаєте до столу?
Якщо ви кажете «чай» («tea») і сідаєте до столу о пів на сьому, то ви, скоріш за все, виходець або належите до робочого класу (якщо ви ще й маєте звичку персоналізовувати прийом їжі і кажете «мій чай», «наш чай» та «ваш чай», наприклад, у таких фразах як «Мені вже час до дому. Саме час мого чаю», «Що на наш чай сьогодні, кохана?» чи «Приходьте до нас на ваш чай» — то радше за все, ви з робочого класу з Півночі).
Якщо ви кажете «вечеря» («dinner») і сідаєте до столу о сьомій, то ви, либонь, належите до низів або середини середнього класу.
Якщо ви так переважно називаєте офіційні застілля, а домашні, неофіційні називаєте «supper» (вимовляти треба з’їдаючи останній склад), то ви пан / пані з верхівки середнього класу або вищих кіл. Питання часу тут не стоїть руба, але родинну «supper» подають о пів на восьму, а офіційне вечірнє застілля буде трохи пізніше — після восьмої тридцять.
Усі, крім робочого класу, називають «чаєм» («tea») легкий перекус приблизно о четвертій годині по обіді. На чай подають власне чай з кексом, тістечками, булочками з кремом, джемом та іноді з маленькими сендвічами — зокрема з традиційними огірковими сендвічами, причому з хліба зрізають скоринку, залишаючи лише м’якуш. Такий «чай» робочий клас, щоб не заплутатися у всіх цих «чаях», називає «пообіднім».
Майже всі їдять ланч приблизно о першій годині, тож час — зовсім не є класовим індикатором. Єдине, на що можна орієнтуватися — як ви називаєте цей прийом їжі: якщо ви кажете «полуднання», то ви з робочого класу, усі решта — від низів середнього класу аж до самої гори — кажуть «ланч». Люди, які кажуть «d’lunch — планч?» — на думку Джіллі Купер, така форма трохи нагадує Західно-Індійську говірку, — намагаються приховати пролетарське походження. У них сливе на язиці крутилося «полуднання», але в останню мить вони схаменулися і сказали «ланч». (Ще можна почути «t’dinner — ч-обід» — цей варіант звучить несподівано по-йоркширському — так кажуть на вечірній прийом їжі; в останній момент «чай», який от-от мав зірватися з язика, змінюють на «обід»). Та англійці, до якого б класу не належали та як би не називали полудневу трапезу, не сприймають її поважно: перебиваються сендвічами чи схожими простими стравами, приготованими нашвидкуруч.