Мені йдеться про те, що плітки не випадково так багато важать для англійців — вся суть у нашій підкресленій приватності / стриманості. Виконавши опитування та організувавши фокус-групи з англійцями різного віку та соціального походження, я зрозуміла, що найбільше вабить нас у плітках — елемент «ризику». Хоч пересуди й цілком невинні (пам’ятаймо, що на критику та осуд відведено всього п’ять відсотків часу), разом з тим вони заторкують «особисте», а це завжди відгонить чимось забороненим та ризикованим.
Помірковані, стримані англійці, для яких приватність — понад усе, особливо гостро відчувають «втручання в особисте». Неможливо переоцінити, наскільки важлива приватність в англійській культурі. «Приватність — це основа основ, — зауважив Джеремі Паксман, — на якій ґрунтується абсолютно все життя країни: починаючи від законів, яким англійці коряться, закінчуючи будинками, в яких англійці живуть». А Джордж Орвел спостеріг, що «англійцям вуха в’януть від одного лиш імені — допитливої Варвари».
А я від себе додам, що непомірна кількість найважливіших соціальних правил та норм пов’язана з недоторканістю приватної сфери нашого життя: нас вчать не пхати свого носа, де нас не просять, не втручатися в чужі справи, поводити себе стримано, не виставлятися на показ, не грати на публіку, не привертати до себе увагу і ніколи не виносити на люди інтимні деталі. Тут варто зауважити, що тільки поміж найрідніших та найближчих звичне «Як справи?» набуває ознак «справжнього» питання і передбачає справжню, а не типову, доведену до автоматизму, відповідь на всі випадки життя: «Дякую, все гаразд», «Нормально, дякую», «Та нема на що скаржитись», «Непогано, дякую». На випадок невиліковної хвороби завжди можна сказати щось таке: «Непогано, зважаючи на обставини».
І так, вслід за одвічним законом забороненого плоду, ми — нація підглядальників, яких безмежно вабить табуйоване приватне життя «нашого оточення». Може, англійці і не найбільші у світі пліткарі, але строгі правила приватності значно посилюють значимість пліток. Закон попиту та пропозиції забезпечує пліткам статус цінного товару всезагального вжитку. Ми, англійці, так просто і задурно не розголошуємо «особисте» кожному зустрічному, о, ні, ми ділимося тільки з тими, кого знаємо і кому можна довіряти.
Саме тому, хоч це і не єдина причина, іноземці часто скаржаться, що англійці холодні, стримані, замкнуті і відсторонені. Назвати своє ім’я, місце проживання, професію, розповісти, чи є в тебе сім’я та діти — для більшості культур далебі не є клопотом, але не для нас. З англійців цю цілком невинну буденну інформацію треба витягати обценьками, і кожне питання змушує їх здригатися і кривитися.
Правила гри «Вгадай-но»
Запитувати прямо: «Чим ви займаєтесь?», наприклад, не зовсім ввічливо. Хоча, якщо подумати, то це найочевидніше питання-стартер при знайомстві, та й починати розмову так чи не найлегше. Мало нам зацикленості на приватності, так ми ще й маємо збочену потребу ускладнювати собі соціальне життя, тому правила етикету змушують нас ходити манівцями і здалеку випитуватися, чим же людина заробляє на хліб. Потішно спостерігати, як хитромудро і якими десятими дорогами англійці оминають заборонене питання — вони добряче мучитимуться, але не запитають свого знайомого про професію прямо. У гру «Вгадай-но» бавиться майже увесь середній клас на всіх соціальних заходах, де випадає нагода знайомства. Суть гри полягає в тому, щоб відшукати і розгадати «підказки» про ймовірну професію у розмовах на різноманітні теми.
Наприклад, коментар про вічні затори у якомусь районі передбачає відповідь: «О, так, це якесь жахіття! А час-пік — ще гірше! Ви ж їдете на роботу на авто?». Особа, якій адресоване запитання, чудово розуміє в чому суть і слухняно відповідає як на озвучене питання, так і на приховане: «Так, але я працюю в шпиталі, і мені принаймні не треба їхати до центру». І тут вже можна собі дозволити сміливий здогад: «Ага, то ви лікар, так?». (Якщо ж потенційних професій не одна, а більше, то ввічливо почати вгадувати з найвищої по статусу — почніть з лікаря, а не з медсестри чи медбрата, санітара / санітарки чи студента / студентки; з адвоката / адвокатки, а не з секретаря / секретарки. Хоч на цьому етапі вже дозволено запитувати напряму, однак варто все-таки обрати стверджувально-питальну форму, а не власне питальну.)